Нині туберкульоз в Україні є найпоширенішою інфекційною хворобою, яка займає перше місце в структурі смертності людей від інфекційних захворювань. В Україні зареєстровано 680 671 хворих на туберкульоз, що дорівнює 1,4 % від усієї чисельності населення країни, із них хворі активними формами туберкульозу складають 144 041 (21,2 %). Ці дані ґрунтуються на реєстрації більшості хворих при звертанні їх у лікувально-профілактичні заклади, тому насправді кількість таких хворих в 1,5 — 2 рази більша, бо не всі з них ще виявлені. Ситуація з туберкульозу в Україні стала найбільш загрозливою після 1990 року і вийшла за рамки медичної проблеми на рівень державний. За період 1990 — 2000 рр. захворюваність всіма формами туберкульозу збільшилася в Україні на 87,8 % (з 32,0 до 60,1 на 100 тис. населення), в м. Києві — на 91,0 % (з 19,0 до 36,3 на 100 тис. населення). Серед тих, хто вперше захворів на туберкульоз, помітне місце займають алкоголіки, наркомани (майже 50,0 %), особи, що повернулися з ув'язнення (20,0 %) та ті, що не мають нормальних житлових умов (проживають у гуртожитках, мігранти і переселенці) — 10,0 %, бідні, жебраки та бродяги — 1,0 %, так як їх важко залучити до обстеження.

 Туберкульоз в Україні значно помолодшав. Захворюваність туберкульозом дітей за 1990- 2000 р.р. в Україні збільшилася на 91,5 % (з 4,7 до 9,0 на 100 тис. дитячого населення) або в 2,1 рази, в м. Києві — на 188,5 % (з 2,6 до 7,5 на 100. дитячого населення), що є несприятливою прогностичною ознакою. Серед вперше захворілих на туберкульоз 67,4 % складають особи найбільш працездатного і репродуктивного віку — від 20 до 50 років. Захворюваність на туберкульоз органів дихання в Україні зросла на 101,4 % (з 28,0 на 100 тис. населення у 1990 р. до 56,4 на 100. тис. населення у 2000 р.), у м. Києві на 117,5 % (з 16,0 на 100 тис. населення у 1990 до 34,8 на 100 тис. населення у 2000 р.). Показники бактеріальних форм туберкульозу у вперше виявлених хворих в Україні зросли на 190,0 % (з 11,0 у 1990 р. до 21,0 у 1999 р.), у м. Києві — на 260,0 % (з 8,0 у 1990 р. до 20,9 у 1999р.). Зростання цих показників становить велику епідемічну загрозу для населення. В сучасних умовах зросла інфікованість серед усього населення. Інфікованість туберкульозом у віці 7 — 8 років складає 8,5 %, у віці 14 років — 26,0 %, у віці 40 років і старше — 80,0 %.

 Останніми роками погіршується ефективність лікування хворих на туберкульоз. Так, у 1990 р. показник припинення бактеріовиділення серед вперше виявлених хворих після 1 року лікування складав 91,0 %, а загоєння порожнин розпаду — 80,0 %. У 2000 р. ці показники дорівнюють відповідно 79,1 % і 66,0 %, тобто вони зменшилися на 11,9 % і 14,0 %.

 Погіршилася структура нових випадків туберкульозу в 2000 р.: в Україні найбільша питома вага припадає на інфільтративний туберкульоз — 54,6 % (у попередні роки — 14,0 — 16,0 %), на другому місці дисемінований туберкульоз — 23,9 % (у попередні роки — 10,0 — 12,0 %), на вогнищевий туберкульоз припадає — 17,9 % (у попередні роки — 40,0 — 50,0 %), фіброзно-кавернозний туберкульоз — 1,6 % (у попередні роки — 0,3 — 0,5 %) і міліарний туберкульоз — 0,2 %. По місту Києву на інфільтративний туберкульоз припадає 68,4 %, дисемінований туберкульоз — 12,5 %, вогнищевий туберкульоз — 31,8 %), все більше стає хворих із фазою засіву, двобічним ураженням легень, більше стало хворих з казеозною пневмонією та міліарним туберкульозом. Це створює неабиякі перешкоди і погіршує ефективність лікування.

 Відсоток виявлення активного туберкульозу при профілактичних флюорографічних оглядах залишається низьким (49,3 %). Це пояснюється тим, що скринінговим оглядом охоплені одні й ті самі контингенти (декретована група та особи, що звертаються за медичною допомогою в амбулаторно — поліклінічні заклади). Неохоплені профілактичними обстеженнями соціально дезадаптовані групи населення, непрацюючі та особи, що займаються індивідуальною трудовою діяльністю. Тому у 70,0 % хворих, які звернулися за медичною допомогою, хворобу виявлено на пізніх стадіях.

 У 2000 році в Україні продовжувалось подальше збільшення хворобливості на туберкульоз. За період 1998-2000 р.р. хворобливість усіма формами туберкульозу збільшилася на 9,2 % (з 227,0 до 248,0 на 100 тис. населення), а туберкульозом органів дихання відповідно на 11,0 % (з 220,0 до 222,0 на 100 тис. населення).

 В Україні туберкульоз щорічно забирає 7,0 — 7,5 тис. життів, що набагато більше, ніж усі інфекційні хвороби разом узяті. Смертність від усіх форм туберкульозу з 1990 р. до 2000 р. зросла в Україні на 175,3 % (з 8,1 до 22,3 на 100 тис. населення), у м. Києві — на 51,7 % (з 5,8 до 8,8 на 100 тис. населення). Співвідношення померлих чоловіків і жінок становить 7:1. Найбільша смертність у віковій групі 40 — 59 років. У клінічній структурі смертності 90,8 % займає туберкульоз органів дихання, серед якого переважають хронічні поширені фіброзно-кавернозні і дисеміновані форми туберкульозу (92,8 %). Значний відсоток хворих (14,8 %) помирає до одного року спостереження у диспансері. Щорічно зростає число хворих, які невідомі диспансеру, тобто з посмертно встановленим діагнозом туберкульозу (до 8,6 % від усіх померлих). В основному це соціально — дезадаптовані групи населення: бомжі, наркомани, алкоголіки, мігранти, тощо). Як показує проведений аналіз, з 1990 р. в Україні і в м. Києві помітно погіршується ситуація з захворюваністю на туберкульоз, вона вийшла нині з під контролю.

 Таким чином, туберкульоз не є тільки медичною проблемою. Це проблема соціальна, яка віддзеркалює соціально-економічний стан країни, культурно-освітній рівень та благополуччя населення, ступінь розвитку охорони здоров`я, у тому числі і фтизіатричної служби.
 Основними чинниками неблагополуччя з туберкульозу в Україні є: соціально-економічна криза в країні, що не дозволяє повноцінно фінансувати охорону здоров'я; зниження життєвого рівня більшості населення, зубожіння, погіршення харчування з різким зменшенням кількості спожитих повноцінних білкових продуктів, що додатково пригнічує імунологічну резистентність, збільшення осіб з асоціальною поведінкою (алкоголіків, наркоманів, безпритульних, бомжів, жебраків), значне підвищення інтенсивної міграції великих груп населення, які практично випадають з поля зору лікувально-профілактичних закладів і, зокрема, не охоплені протитуберкульозними заходами, згортання протитуберкульозних закладів внаслідок недостатнього їх фінансування. Незадовільно реалізуються заходи соціальної профілактики туберкульозу. В 1992 р. з гуртожитків та багатонаселених квартир відселено тільки 22,9 %, а в 1996 р. — 15,4 %, а по м. Києву ще менше — в 1997 р. відселено всього 5,7 %.

 Основними медичними причинами погіршення епідемічної ситуації з туберкульозу є: пізнє виявлення хворих на туберкульоз із поширеним, деструктивним процесом, масивним бактеріовиділенням; погана забезпеченість протитуберкульозними препаратами для проведення лікування, профілактики та протирецидивної антимікобактеріальної терапії, що спостерігалася до 2000 р., зростаюче погіршення ефективності лікування хворих на туберкульоз. На ситуацію з туберкульозу також вплинула проблема хіміорезистентного туберкульозу, туберкульоз у хворих на СНІД, проблема туберкульозу в пенітенціарній системі, скорочення кадрового потенціалу протитуберкульозної служби.

 Виходячи із актуальності проблеми туберкульозу, сьогодні медична громадськість країни має ряд нормативних актів для боротьби з цією недугою. За останні 2 роки видані 2 Накази Президента, прийнятий закон України "Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз", 3 постанови Кабінету Міністрів, біля 10 наказів Міністерства охорони здоров`я, які стосуються різних аспектів профілактики і лікування туберкульозу, а 20 серпня 2001 р. Президент України підписав Указ "Про Національну програму боротьби із захворюванням на туберкульоз на 2002-2005 рр.". Відповідно з цими Законами боротьба з туберкульозом відноситься до сфери державних інтересів і повинна стати невід`ємною складовою частиною державної політики і національної безпеки України.

 Для виходу з кризи, що склалася в Україні відносно епідемії туберкульозу необхідно: підвищити соціально життєвий рівень населення, виділити достатню кількість фінансів на виконання цільової програми медико-соціальних протитуберкульозних заходів, вжити необхідні заходи з профілактики туберкульозу, яка включає щеплення новонароджених вакциною БЦЖ у пологовому будинку і ревакцинації у віці 6 — 7 і 14 — 15 років, проводити суцільну туберкулінодіагностику дітей та підлітків до 14 років та флюорографічне обстеження у віці від 15 років, зобов'язати керівників установ, організацій, закладів, приватних підприємств нести відповідальність за несвоєчасне проведення профілактичних флюорографічних обстежень працюючих, а також осіб, які мешкають у гуртожитках. Головному управлінню МВС України забезпечити обстеження на туберкульоз осіб, які знаходяться у виправно-трудових закладах і тих, що повернулися з місць позбавлення волі при реєстрації за місцем проживання, іноземних громадян і членів їх родин, що звертаються з проханням про надання дозволу на тимчасове проживання. Громадян, які звертаються в службу зайнятості слід обов'язково направляти на профілактичне флюорографічне обстеження,з взяттям на облік в групу ризику по захворюванню на туберкульоз.

 Як показує науково обґрунтований аналіз, чим раніше й чим повніше проводитимуться протитуберкульозні заходи (поліпшення добробуту населення, харчування, житлових умов, культурно-освітнього рівня населення, щеплення та ревакцинація, активне своєчасне виявлення хворих, раціональне лікування), тим меншими затратами вони обійдуться, бо вдасться зменшити кількість джерел зараження й приборкати епідемію туберкульозу.

 Тільки комплексний підхід до проведення протитуберкульозних заходів на державному рівні із відповідним їх фінансуванням є запорукою стабілізації та подальшого поліпшення загрозливої епідемічної ситуації з туберкульозом в Україні.

НМУ ім. О.О. Богомольця, м. Київ, Україна

Читайте так же: