НАЦІОНАЛЬНА ПРОГРАМА
БОРОТЬБИ ІЗ ЗАХВОРЮВАННЯМ НА ТУБЕРКУЛЬОЗ
НА 2002 – 2005 РОКИ

В Україні з 1995 року спостерігається епідемія туберкульозу, яка невпинно прогресує і однією з основних медико-соціальних проблем, зафіксовано поширення всіх форм туберкульозу. Кількість хворих становить 1,4 відсотка чисельності населення країни.
Нині на туберкульоз в Україні є найпоширенішою інфекційною хворобою, яка призводить до найбільшої кількості смертних випадків від інфекційної патології. Виникла загроза економічної та політичної ізоляції України як резервуара туберкульозної інфекції від світового співтовариства.
З метою координації проведення протитуберкульозних заходів та контролю за поширенням в державі епідемії туберкульозу розроблено Національну програму боротьби із захворюванням на туберкульоз на 2002 – 2005 роки (далі – Програма), в якій боротьбу з цим захворюванням визначено як одне з першочергових державних завдань із забезпеченням цільового фінансування на весь період епідемічного неблагополуччя.

Лікування та профілактика туберкульозу
1. Організовувати централізовану закупівлю протитуберкульозних препаратів для хіміопрофілактики туберкульозу та лікування вперше виявлених хворих на активні форми туберкульозу і хворих із рецидивами туберкульозу, забезпечити розподіл цих препаратів між адміністративними територіями, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади відповідно до прогнозованої річної кількості хворих та осіб, які потребують хіміопрофілактики.
Виконавці: МОЗ України
Термін: Щороку

2. Здійснювати контроль за проведенням хіміопрофілактики та лікування хворих на туберкульоз (насамперед бактеріовиділювачів) на всіх етапах – стаціонарному, амбулаторному та санаторному і забезпечити їх стандартизованим антибактеріальним лікуванням та хіміопрофілактикою.
Виконавці: МВС, СБУ, Міноборони України, Державний департамент України з питань виконання покарань, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації
Термін: 2002 – 2005 роки

3. Проводити першочергову хіміопрофілактику туберкульозу осіб, які контактували з хворими на туберкульоз, дітей з віражем туберкулінової реакції та інших інфікованих дітей відповідно до груп медичного (диспансерного) нагляду.
Виконавці: МВС, СБУ, Міноборони України, Державний департамент України з питань виконання покарань, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації.
Термін: 2002 – 2005

4. Переглянути структуру ліжкового фонду санаторіїв залежно від їх функцій для проведення основного курсу хіміотерапії, лікування хворих на туберкульоз із супутніми захворюваннями, проведення реабілітаційних і лікувально-оздоровчих заходів.
Виконавці: МОЗ України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, управління охорони здоров’я обласних державних адміністрацій
Термін: До 2003 року

5. Переглянути структуру ліжкового фонду всіх протитуберкульозних заходів, які надають стаціонарну допомогу, з метою його перерозподілу по таких відділеннях: для бактеріовиділювачів; для хворих на хіміорезистентний і хронічний туберкульоз; для хворих на бактеріонегативний туберкульоз; для диференційної діагностики і малих форм туберкульозу.
Виконавці: МОЗ, СБУ, Міноборони України, Державний департамент України з питань виконання покарань, Академія медичних наук України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації.
Термін: До 2003 року.

6. Забезпечувати харчування хворих на туберкульоз у протитуберкульозних закладах відповідно до встановлених норм.
Виконавці: МОЗ, СБУ, Міноборони України, Державний департамент з питань виконання покарань, Академія медичних наук України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації.
Термін: 2002 – 2005 роки

7. Забезпечувати проведення в пологових будинках щеплень вакциною БЦЖ усіх новонароджених, які не мають протипоказано, і ревакцинації туберкуліннегативних дітей віком від 7 до 14 років відповідно до календаря профілактичних щеплень.
Виконавці: МОЗ України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації.
Термін: 2002 – 2005 роки

Виявлення та діагностика туберкульозу
8. Забезпечувати функціонування Референс-центру з мікробіологічної діагностики туберкульозу Міністерства охорони здоров’я України, клінічних лабораторних лікувально-профілактичних заходів та мікробіологічних лабораторій протитуберкульозних закладів з метою проведення мікроскопії та посіву мокротиння, а також визначення резистентності мікобактерій туберкульозу до антимікобактеріальних препаратів і здійснення організаційно-методичних та контрольних функцій.
Виконавці: МОЗ, МВС, СБУ, Міноборони України, Державний департамент України з питань виконання покарань, Академія медичних наук України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації
Термін: 2002 – 2005 роки

9. Забезпечувати проведення в клінічних лабораторіях державних і комунальних лікувально-профілактичних закладів мікроскопії мазка мокротиння усім особам, які кашляють протягом трьох тижнів і більше, на виявлення мікобактерій туберкульозу.
Виконавці: МОЗ, МВС, СБУ, Міноборони України, Державний департамент України з питань виконання покарань, Академія медичних наук України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації
Термін: 2002 – 2005

10. Забезпечувати проведення хворим із негативним результатом мазка та з клініко-рентгенологічними ознаками туберкульозу (після завершення інтенсивної фази та основного курсу антибактеріального лікування) посіву на живильні середовища мокротиння та іншого матеріалу на мікобактерії туберкульозу, а також всім хворим, які виділяють мікобактерії туберкульозу, – дослідження на хіміорезистентність висіяних культур, віддаючи пріоритет хворим, основний курс антибактеріальної терапії яких не сприяв вилікуванню.
Виконавці: МОЗ, Міноборони України, СБУ, Державний департамент України з питань виконання покарань, Академія медичних наук України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська державні адміністрації
Термін: 2002 – 2005 роки

11. Організовувати централізовану закупівлю туберкуліна за рахунок коштів місцевих бюджетів для проведення туберкулінодіагностики та забезпечувати його розподіл між адміністративними територіями відповідно до прогнозованої річної кількості дітей, які потребують такого дослідження.
Виконавці: Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації
Термін: 2002 – 2005 роки

12. Забезпечувати щороку обов’язкове проведення туберкулінодіагностики дітей віком від 1 до 14 років за умови, що першочергова туберкулінодіагностика провадитиметься дітям за рік до ревакцинації та безпосередньо перед нею, а також дітям, які довгий час перебували в контакті з хворими на туберкульоз і часто хворіють, мають ознаки інтоксикації.
Виконавці: Державний департамент України з питань виконання покарань, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації
Термін: 2002 – 2005 роки

13. Закуповувати рентгенологічні та флюорографічні прівки, а також реактиви для рентгенологічного та флюорографічного обстеження.
Виконавці: МВС, СБУ, Міноборони України, Державний департамент України з питань виконання покарань, Академія медичних наук України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації
Термін: 2002 – 2005 роки

14. Забезпечувати проведення профілактичного флюорографічного обстеження населення один раз на 2 роки, в першу чергу осіб, які кашляють протягом трьох тижнів і більше, перебували в контакті з хворими на бактеріальну форму туберкульозу, алкоголіків, наркоманів, безробітних, мігрантів, переселенців, осіб, які перебувають у пенітенціарних установах, ВІЛ-інфікованих, хворих на СНІД та інших осіб, які належать до груп підвищеного ризику, перебувають під медичним (диспансерним) наглядом у лікувально-профілактичних закладах або спеціалізованих диспансерах, а також осіб, які звертаються за соціальною допомогою, працівників підприємств, установ та організацій, до роботи в яких не повинні допускатися хворі на туберкульоз, студентів вищих навчальних закладів.
Виконавці: МВС, СБУ, Міноборони, МОН України, Державний департамент України з питань виконання покарань, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації.
Термін: 2002 – 2005

Диспансерна робота і заходи, які проводяться в осередках туберкульозної інфекції
15. Забезпечити проведення диспансеризації хворих на туберкульоз відповідно до строку перебування в групах диспансерного нагляду.
Виконавці: МВС, СБУ, Міноборони України, Державний департамент України з питань виконання покарань, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації
Термін: 2002 – 2005

16. Забезпечувати проведення поточної та заключної дезинфекції в осередках туберкульозної інфекції.
Виконавці: МВС, СБУ, Міноборони України, Державний департамент України з питань виконання покарань, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації
Термін: 2002 – 2005 роки

Організаційні заходи, пов’язані із здійсненням контролю за поширенням туберкульозу, та їх наукове обгрунтування
17. Вивчити ефективність існуючих протитуберкульозних заходів та розвивати наукові розробки з цього питання.
Виконавці: Академія медичних наук України
Термін: 2002 – 2005

18. Удосконалювати статистичну звітність щодо поширення захворюваності на туберкульоз, надавати організаційно-методичну допомогу протитуберкульозній службі, здійснювати контроль за проведенням протитуберкульозних заходів, передбачених цією Програмою.
Виконавці: Держкомстат, МОЗ, Академія медичних наук України
Термін: 2002 – 2005 роки

19. Розробити систему моніторингу епідеміологічних факторів поширення туберкульозу та стандартів якості протитуберкульозних заходів (профілактика, виявлення, діагностика, лікування, медико-соціальна реабілітація, диспансеризація тощо) і створити відповідні реєстри.
Виконавці: МОЗ, Академія медичних наук України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації
Термін: 2002 рік

20. Удосконалити навчальні програми за тематикою легеневого та позалегеневого туберкульозу для студентів, інтернів, ординаторів, аспірантів, курсантів, лікарів усіх спеціальностей.
Виконавці: МОЗ, МОН, Академія медичних наук України
Термін: 2002 рік.

21. Створити державний центр інформаційних медичних технологій діагностики та лікування туберкульозу, використовуючи базу Інституту фтизіатрії та пульмонології імені В.Г. Яновського Академії медичних наук України та регіональні центри про обласних протитуберкульозних диспансерах.
Виконавцідемія медичних наук, МОЗ, МВС, СБУ, Міноборони України, Державний департамент України з питань виконання покарань, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська державні адміністрації.
Термін: 2003 – 2005 роки

22. Розробити і впровадити стандартні схеми (протоколи) контрольованого лікування туберкульозу, стандарти якості антибактеріальної терапії та критерії оцінки ефективності лікування туберкульозу.
Виконавці: Академія медичних наук, МОЗ України
Термін: 2002 – 2003 роки

23. Уніфікувати і стандартизувати схеми патогенетичного лікування хворих на туберкульоз в інтенсивній (І) фазі та фазі продовження (ІІ)
Виконавці: Академія медичних наук, МОЗ України
Термін: 2002 – 2003 роки

24. Розробити і затвердити нормативну документацію проведення активного виявлення та діагностики туберкульозу серед осіб, які належать до груп підвищеного ризику, з урахуванням соціально-економічних, епідеміологічних та медико-біологічних факторів, а також розробити і впровадити технологію "пасивного" (за звертанням) виявлення та діагностики туберкульозу.
Виконавці: МОЗ, Мін’юст, Академія медичних наук України
Термін: 2003 – 2005 роки

25. Удосконалити медичний (диспансерний) нагляд за хворими на туберкульоз відповідно до сучасних соціально-економічних умов та наявної епідемічної ситуації.
Виконавці: МОЗ, Академія медичних наук України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації
Термін: 2002 – 2005 рік

Санітарна та соціальна профілактика туберкульозу
26. Розробити і впровадити технологію обмеження інфікування здорових осіб у осередках туберкульозної інфекції.
Виконавці: МОЗ, МВС, СБУ, Міноборони України, Державний департамент України з питань виконання покарань, Академія медичних наук України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації
Термін: 2002 – 2003 роки

27. Розробити і здійснити заходи щодо профілактики та зниження рівня захворюваності на туберкульоз серед осіб, які належать до груп підвищеного ризику.
Виконавці: МОЗ, СБУ, МВС України, Рада міністрів Автономної республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації за участю Національного комітету Товариства Червоного Хреста України.
Термін: 2002 – 2005 роки

28. Організувати гігієнічне навчання населення з питань запобігання виникненню та поширенню туберкульозу, забезпечити виготовлення відповідних науково-популярних теле- і радіопередач, друкованих видань.
Виконавці: МОЗ, МВС, СБУ, Міноборони, Держкомінформ України, Державний департамент України з питань виконання покарань, Академія медичних наук України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації за участю Національного комітету Товариства Червоного Хреста України, Молодіжного уряду України, Української федерації молодих медиків.
Термін: 2002 – 2005 роки

Заходи щодо профілактики туберкульозу в тваринницьких господарствах
29. Забезпечувати своєчасне виявлення хворих на туберкульоз сільськогосподарських тварин, оздоровлення неблагополучних щодо туберкульозу тваринницьких господарств відповідно до нормативно-правових актів з питань ветеринарної медицини, а також використання продукції таких господарств згідно з вимогами санітарних і ветеринарних правил щодо профілактики туберкульозу.
Виконавці: Мінагрополітики України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації
Термін: 2002 – 2005 роки

Глава Адміністрації
Президента України В. ЛИТВИН ЗАТВЕРДЖЕНО
Указом Президента України
від 20 серпня 2001 року
№ 643/2001

МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я УКРАЇНИ

НАКАЗ

N 152 від 18.04.2001

Про підготовку спільного з Світовим
банком проекту контролю за туберкульозом
і СНІДом в Україні

У зв'язку з підготовкою спільного із Світовим банком проекту контролю за туберкульозом і СНІДом в Україні (далі – Проект)

НАКАЗУЮ:
1. Створити групу координації Проекту (далі ГКП), у складі: Мостова Тетяна Савеліївна – керівник групи координації
Проекту;
Наконечний Володимир Васильович – спеціаліст з питань закупівель товарів, робіт, послуг;
Рязанова Наталія Арнольдівна – спеціаліст з фінансових питань.

2. Керівнику ГКП Мостовій Т.С. забезпечити:
2.1. Здійснення заходів з підготовки Проекту;
2.2. Подання пропозицій щодо кандидатур консультантів для участі в підготовці Проекту, послуги яких фінансуються з японського гранту Фонду стратегії та розвитку людських ресурсів;
2.3. Підготовку разом з управлінням профілактики соціально небезпечних хвороб, СНІДу та формування здорового способу життя (Бочкова Л.В.) пропозицій щодо створення при МОЗ робочих груп з напрямків туберкульозу та СНІДу для доопрацювання загальнодержавної програми боротьби з розповсюдженням туберкульозу та СНІДу із визначенням заходів для фінансування за рахунок позики Світового банку.
Термін – 15.04.2001 р.

3. Ввести до складу робочої групи по компоненту проекту з туберкульозу начальника сектору соціально-небезпечних хвороб управління профілактики соціально небезпечних хвороб, СНІДу та формування здорового способу життя МОЗ Александріну Т.А.

4. Ввести до складу робочої групи по компоненту проекту з СНІДу начальника відділу профілактики і лікування СНІДу управління профілактики соціально небезпечних хвороб, СНІДу та формування здорового способу життя МОЗ Філіпповича С.А.

5. Призначити професора Щербинську А.М. головним консультантом робочої групи по компоненту проекту з СНІДу.

6. Призначити Турченка Л.В., Головного лікаря Київського міського центрального протитуберкульозного диспансеру, головним консультантом робочої групи по компоненту проекту з туберкульозу.

7. Надати право першого підпису на використання коштів японського гранту Фонду стратегії та розвитку людських ресурсів зі спеціального валютного рахунку (субрахунку) МОЗ в іноземному банку та коштів японського гранту Фонду стратегії та розвитку людських ресурсів з поточного рахунку (субрахунку) в національній валюті в Національному банку України першому заступнику Міністра Бобильовій О.О., а право другого підпису – начальнику відділу бухгалтерського обліку і звітності Лузан В.І.

8. Контроль за підготовкою Проекту та координацію діяльності ГКП з структурними підрозділами МОЗ покласти на Першого заступника Міністра Бобильову О.О.
Контроль за виконанням цього наказу залишаю за собою.

Міністр В.Ф. Москаленко

Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз

Цей Закон визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, видів діяльності та господарювання, а також фізичних осіб – суб'єктів підприємницької діяльності, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню захворювання на туберкульоз, встановлює права, обов'язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері боротьби із захворюванням на туберкульоз.

Розділ I.

Стаття 1. Визначення термінів

У цьому Законі наведені нижче терміни вживаються у такому значенні:

туберкульоз – інфекційна хвороба, що викликається мікобактеріями туберкульозу, протікає з періодичними загостреннями, рецидивами та ремісіями, вражає переважно найбідніші, соціально дезадаптовані групи населення (біженці, мігранти, особи, які перебувають в установах кримінально-виконавчої системи, особи без постійного місця проживання, алкоголіки, наркомани тощо), спричиняє високу тимчасову та стійку втрату працездатності, вимагає тривалого комплексного лікування та реабілітації хворих. Негативні соціально-економічні наслідки, що спричиняються туберкульозом, дали підстави віднести цю хворобу до групи соціально небезпечних;

хворий на активну форму туберкульозу – особа з вираженими проявами туберкульозу, підтвердженими клінічними, лабораторними та рентгенологічними дослідженнями;

хворий на туберкульоз у стані ремісії – особа з неактивними залишковими проявами туберкульозу, яка не несе загрози інфікування контактних осіб, але потребує медичного (диспансерного) нагляду;

хворий на заразну форму туберкульозу – хворий на активну форму туберкульозу, у виділеннях якого виявлено мікобактерії туберкульозу, і такий хворий є джерелом інфекції для осіб, які з ним контактують;

протитуберкульозна допомога – комплекс соціально-економічних, організаційних, лікувально-профілактичних, санітарно-гігієнічних і протиепідемічних заходів щодо захисту населення від туберкульозу, що спрямовані на профілактику, своєчасне виявлення та діагностику, лікування, медичний (диспансерний) нагляд і реабілітацію хворих на туберкульоз та здійснюються відповідно до цього Закону, інших нормативно-правових актів у сфері боротьби з туберкульозом;

лікувально-профілактичні заходи – заходи медичного характеру щодо індивідуальної профілактики, своєчасного виявлення захворювання, діагностики, лікування, медичного (диспансерного) нагляду та реабілітації хворих на туберкульоз;

профілактика захворювання на туберкульоз – заходи соціально-економічного, організаційного, протиепідемічного та медичного характеру, спрямовані на запобігання виникненню та масовому поширенню туберкульозу, а також на своєчасне виявлення інфікованих мікобактеріями туберкульозу дітей та підлітків і хворих на туберкульоз серед населення;

протитуберкульозні заклади – спеціалізовані заклади охорони здоров'я, що здійснюють діагностику туберкульозу та надають лікувально-профілактичну (стаціонарну та амбулаторну) допомогу хворим на туберкульоз (протитуберкульозні диспансери, лікарні, відділення, кабінети, науково-дослідні інститути, денні стаціонари, санаторії тощо). Перелік протитуберкульозних закладів затверджується центральним органом виконавчої влади в галузі охорони здоров'я;

туберкулінодіагностика – специфічний діагностичний тест, що проводиться туберкуліном, для своєчасного виявлення інфікованих мікобактеріями туберкульозу та хворих на туберкульоз;

хіміопрофілактика туберкульозу (далі – хіміопрофілактика) – застосування протитуберкульозних лікарських засобів з метою профілактики захворювання на туберкульоз контактних осіб і попередження рецидивів туберкульозу;

рецидив туберкульозу – активізація перебігу туберкульозу в осіб, які раніше хворіли на туберкульоз і вважалися вилікуваними;
інфіковані мікобактеріями туберкульозу – особи, в яких виявлено позитивну імунну реакцію на туберкулін.

Стаття 2. Законодавство про боротьбу із захворюванням на туберкульоз

Законодавство України про боротьбу із захворюванням на туберкульоз складається з Основ законодавства України про охорону здоров'я (2801-12), законів України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" (4004-12), "Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення" (1972-12), "Про захист населення від інфекційних хвороб" (1645-14), цього Закону, інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до нього.
Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про боротьбу із захворюванням на туберкульоз, застосовуються правила міжнародного договору.

Розділ II.

Стаття 3. Державне регулювання діяльності, пов'язаної з боротьбою із захворюванням на туберкульоз

Державне регулювання – це реалізація державної політики шляхом розробки та виконання цільових програм підвищення добробуту населення, створення інших економічних, соціальних і правових умов для попередження захворювання на туберкульоз та його масового поширення, лікування, забезпечення належного контролю та нагляду за здійсненням протитуберкульозних заходів.
Держава визнає боротьбу з туберкульозом невід'ємною складовою частиною політики щодо безпеки суспільства та національної безпеки і визначає проведення протитуберкульозних заходів, забезпечення кожному громадянину безоплатності, доступності та рівних можливостей отримання протитуберкульозної допомоги пріоритетними завданнями для всіх центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування.
Державне регулювання діяльності, пов'язаної з боротьбою із захворюванням на туберкульоз, здійснюється Кабінетом Міністрів України, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, а також центральним органом виконавчої влади в галузі охорони здоров'я.
Державне регулювання діяльності, пов'язаної з боротьбою із захворюванням на туберкульоз, передбачає цілеспрямоване виділення коштів з Державного бюджету України та з місцевих бюджетів, насамперед для забезпечення ефективного лікування хворих на заразні форми туберкульозу.

Стаття 4. Повноваження Кабінету Міністрів України у сфері боротьби із захворюванням на туберкульоз

Кабінет Міністрів України у сфері боротьби із захворюванням на туберкульоз:
- розробляє і здійснює відповідні державні програми;
- забезпечує фінансування та матеріально-технічне забезпечення закладів охорони здоров'я, установ і закладів державної санітарно-епідеміологічної служби, підприємств, установ та організацій, залучених до проведення заходів, пов'язаних з профілактикою і лікуванням захворювання на туберкульоз, передбачених відповідними державними програмами, координує здійснення цих заходів;
координує та спрямовує роботу міністерств, інших центральних органів виконавчої влади;
- вирішує інші питання у межах повноважень, визначених законом;
подає до Верховної Ради України щорічний звіт про хід виконання державної програми по боротьбі з туберкульозом, стан захворюваності на туберкульоз та смертності від нього;
- забезпечує контроль за здійсненням протитуберкульозних заходів.

Стаття 5. Повноваження Ради міністрів Автономної Республіки Крим і місцевих органів виконавчої влади у сфері боротьби із захворюванням на туберкульоз

Рада міністрів Автономної Республіки Крим і місцеві органи виконавчої влади у сфері боротьби із захворюванням на туберкульоз:
- реалізують державну політику в сфері боротьби із захворюванням на туберкульоз, організовують розроблення і виконання регіональних і місцевих програм з цього питання, а також беруть участь у розробленні та виконанні державних програм;
- забезпечують реалізацію передбачених законодавством заходів соціального захисту хворих на туберкульоз та інфікованих мікобактеріями туберкульозу щодо доступності та безоплатності надання зазначеним категоріям лікувально-профілактичної та санаторної допомоги у відповідних державних і комунальних закладах, проведення їм хіміопрофілактики, а також поліпшення житлових умов і працевлаштування хворих на туберкульоз;
- здійснюють заходи, спрямовані на забезпечення епідемічного благополуччя щодо туберкульозу, контролюють проведення цих заходів юридичними і фізичними особами;
- інформують населення через засоби масової інформації про епідемічну ситуацію щодо захворювання на туберкульоз в регіоні та заходи, які здійснюються з метою її поліпшення;
- забезпечують кадрами, фінансовими та матеріально-технічними ресурсами комунальні заклади охорони здоров'я та інші підприємства, установи, організації, діяльність яких пов'язана з виконанням програм по боротьбі з туберкульозом;
- щорічно звітують на сесіях відповідних рад про хід виконання програм по боротьбі з туберкульозом.

Стаття 6. Повноваження органів місцевого самоврядування у сфері боротьби із захворюванням на туберкульоз

Органи місцевого самоврядування у сфері боротьби із захворюванням на туберкульоз:
- забезпечують реалізацію державної та місцевих програм по боротьбі з туберкульозом, їх матеріально-технічне та фінансове забезпечення;
здійснюють комплексні заходи, спрямовані на поліпшення ситуації із захворюванням на туберкульоз;
- забезпечують участь у боротьбі із захворюванням на туберкульоз закладів та установ охорони здоров'я усіх форм власності, а також вдосконалення мережі протитуберкульозних закладів, діяльність яких пов'язана із захистом населення від захворювання на туберкульоз;
- забезпечують доступність і безоплатність надання протитуберкульозної допомоги громадянам України, хворим на туберкульоз та інфікованим мікобактеріями туберкульозу, в комунальних протитуберкульозних закладах;
- відповідно до вимог цього Закону безоплатно забезпечують хворих на туберкульоз та осіб з груп підвищеного ризику захворювання чи його рецидиву лікарськими засобами та виробами медичного призначення для лікування та профілактики захворювання на туберкульоз; забезпечують реалізацію передбачених законодавством заходів соціального захисту хворих на туберкульоз, у тому числі щодо поліпшення житлових умов і працевлаштування хворих на туберкульоз;
- вирішують інші питання у межах повноважень, визначених законом;
забезпечують контроль за здійсненням протитуберкульозних заходів.

Стаття 7. Повноваження центрального органу виконавчої влади в галузі охорони здоров'я у сфері боротьби із захворюванням на туберкульоз

Центральний орган виконавчої влади в галузі охорони здоров'я у сфері боротьби із захворюванням на туберкульоз:
- розробляє та представляє на затвердження Кабінету Міністрів України проект державної програми боротьби із захворюванням на туберкульоз із урахуванням пропозицій Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органів виконавчої влади;
- розробляє, затверджує і вводить у дію санітарні норми, стандарти щодо реєстрації, обліку, обстеження, лікування хворих та медичного (диспансерного) нагляду за ними, методи діагностики та профілактики захворювання на туберкульоз, інші нормативно-правові акти;
веде статистичний облік захворювань на туберкульоз;
- аналізує і прогнозує епідемічну ситуацію в Україні та в окремих регіонах, розробляє обгрунтовані пропозиції щодо профілактики та зниження рівня захворюваності на туберкульоз і поліпшення епідемічної ситуації та подає їх на розгляд Кабінету Міністрів України;
- створює та забезпечує функціонування національної системи моніторингу захворювання на туберкульоз;
- бере участь у формуванні на умовах державного контракту державних замовлень на виробництво лікарських засобів, медичних імунобіологічних препаратів та дезінфекційних засобів, необхідних для лікування хворих та хіміопрофілактики туберкульозу, здійснення профілактичних та протиепідемічних заходів, організовує їх централізовану закупку за рахунок коштів Державного бюджету України, забезпечує розподіл між регіонами та контроль за їх раціональним використанням, а також формує державне замовлення на підготовку фахівців з профілактики та лікування туберкульозу;
- здійснює міжвідомчу координацію та забезпечує взаємодію з іншими центральними і місцевими органами виконавчої влади у сфері боротьби із захворюванням на туберкульоз;
- організовує гігієнічне навчання населення з питань запобігання виникненню та поширенню туберкульозу, а також забезпечує медичні служби міністерств, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади, установи державної санітарно-епідеміологічної служби інформацією про епідемічну ситуацію в Україні та у світі, щорічно інформує їх про прийняті санітарні норми та інші нормативно-правові акти щодо захисту населення від захворювання на туберкульоз;
вирішує інші питання у межах повноважень, визначених законом.

Розділ III.

Стаття 8. Своєчасне виявлення хворих на туберкульоз

Своєчасне виявлення хворих на туберкульоз забезпечується лікарями, іншими медичними працівниками, які зобов'язані усіх хворих із будь-якими ознаками туберкульозу направити для подальшого обстеження до відповідного протитуберкульозного закладу чи до лікаря-спеціаліста (фтизіатра).
З метою своєчасного виявлення осіб, інфікованих мікобактеріями туберкульозу та хворих на туберкульоз, проводяться також профілактичні медичні огляди населення.
Обов'язковим профілактичним медичним оглядам на туберкульоз підлягають:

діти віком до 14 років включно – щороку;

працівники, зайняті на важких роботах, роботах із шкідливими чи небезпечними умовами, та особи віком до 21 року, а також працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких пов'язана з обслуговуванням населення, – щороку, за винятком певних категорій працівників, яким такі огляди проводяться у строки, встановлені спеціальними нормативно-правовими актами;

особи, які відбувають покарання в установах кримінально-виконавчої системи, – під час прибуття до цих установ, а в подальшому – не рідше одного разу на рік, та за місяць до звільнення.
Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним медичним оглядам на туберкульоз, терміни та порядок проведення, необхідні лабораторні, інструментальні та інші види досліджень, що використовуються під час проведення цих оглядів, встановлюються Кабінетом Міністрів України.
У разі погіршення епідемічної ситуації щодо захворювання на туберкульоз за поданням відповідного головного державного санітарного лікаря органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування приймають рішення про проведення позачергових обов'язкових профілактичних медичних оглядів на туберкульоз осіб, які підлягають обов'язковим медичним оглядам, чи інших груп населення, серед яких рівень захворюваності значно перевищує середній показник на відповідній території. До груп із підвищеним ризиком захворювання на туберкульоз відносяться особи, які: перебувають у контакті з хворими на активні форми туберкульозу, не мають постійного місця проживання, відбувають покарання в установах кримінально-виконавчої системи, зловживають алкоголем чи наркотиками, а також біженці, мігранти тощо.
Критерії для віднесення певної соціальної категорії населення до групи підвищеного ризику захворювання на туберкульоз встановлюються центральним органом виконавчої влади в галузі охорони здоров'я.
Рентгенофлюорографія як метод своєчасного виявлення хворих на туберкульоз застосовується за наявності в обстежуваних осіб медичних показань, а також при обстеженні осіб з груп підвищеного ризику. При проведенні обов'язкових медичних оглядів цей метод може застосовуватися щодо груп, визначених переліком професій, виробництв, підприємств, установ та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним медичним оглядам на туберкульоз. У разі неблагополучної епідемічної ситуації щодо захворювання на туберкульоз зазначений метод може застосовуватися при обстеженні й інших визначених груп населення.
Особи, які ухиляються або без поважних причин у визначений термін не пройшли обов'язковий профілактичний медичний огляд на туберкульоз, відсторонюються від роботи, а неповнолітні, учні та студенти – відсторонюються від відвідування навчальних закладів.

Стаття 9. Профілактичні щеплення проти туберкульозу

Профілактичні щеплення проти туберкульозу в Україні є обов'язковими і здійснюються відповідно до календаря профілактичних щеплень з дотриманням вимог статті 12 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" (1645-14) у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади у галузі охорони здоров'я.
Профілактичні щеплення проти туберкульозу проводяться безоплатно, за рахунок коштів Державного бюджету України, місцевих бюджетів, фондів соціального страхування, інших джерел, не заборонених законодавством.

Стаття 10. Здійснення протитуберкульозних заходів під час оформлення дітей та підлітків до навчальних, оздоровчих та інших дитячих закладів і прийняття на роботу працівників

Оформлення та прийняття дітей віком до 14 років до навчальних, оздоровчих та інших дитячих закладів здійснюється згідно з вимогами статті 15 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" (1645-14). Результати туберкулінодіагностики та інших видів обстеження дітей на туберкульоз наводяться у відповідній довідці закладу охорони здоров'я.
При прийнятті на роботу працівників визначених професій, виробництв, організацій власник або уповноважений ним орган зобов'язаний за свої кошти організувати їх медичне обстеження, у тому числі на туберкульоз, якщо таке обстеження передбачене переліком професій, виробництв, організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним медичним оглядам. Особи, у яких виявлено захворювання на туберкульоз, не можуть бути прийняті на роботи, визначені зазначеним переліком.

Стаття 11. Хіміопрофілактика туберкульозу

Хіміопрофілактиці туберкульозу підлягають особи, інфіковані мікобактеріями туберкульозу віком до 18 років, у яких вперше в житті виявлено позитивну пробу на туберкулін, хворі на туберкульоз із затихаючим процесом та у стані ремісії, члени сім'ї хворого на заразні форми туберкульозу та інші особи, які проживають з ним в одній кімнаті, а також особи, які були в безпосередньому контакті з таким хворим. Особи, інфіковані мікобактеріями туберкульозу віком понад 18 років, можуть підлягати хіміопрофілактиці туберкульозу за наявності медичних показань.
Хіміопрофілактика туберкульозу проводиться під контролем медичного працівника.
Хіміопрофілактика туберкульозу здійснюється безоплатно, за рахунок коштів місцевих бюджетів, фондів соціального страхування, інших джерел, не заборонених законодавством, що передбачені на реалізацію відповідних програм боротьби з туберкульозом, у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади в галузі охорони здоров'я.

Стаття 12. Лікування та медичний (диспансерний) нагляд за хворими на туберкульоз

Лікування хворих на туберкульоз здійснюється під обов'язковим медичним контролем із дотриманням встановлених стандартів лікування. Лікування та медичний (диспансерний) нагляд за всіма хворими на туберкульоз, інфікованими мікобактеріями туберкульозу та особами, які були в контакті з хворими на заразні форми туберкульозу, здійснюється спеціалізованими протитуберкульозними закладами.
Хворі на заразні форми туберкульозу, в тому числі соціально дезадаптовані, із супутніми захворюваннями на хронічний алкоголізм, наркоманію чи токсикоманію, які ухиляються від лікування і становлять загрозу розповсюдження хвороби серед населення, за рішенням суду підлягають обов'язковій госпіталізації до протитуберкульозних закладів, визначених місцевими органами виконавчої влади.
Порядок госпіталізації, лікування та медичного (диспансерного) нагляду за хворими на туберкульоз визначається центральним органом виконавчої влади в галузі охорони здоров'я.
Рішення про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозних закладів хворих на заразні форми туберкульозу приймається судом за місцем виявлення зазначених хворих або за місцем знаходження цих закладів. Заява про обов'язкову госпіталізацію хворого на туберкульоз подається до суду протитуберкульозним закладом, який здійснює медичний (диспансерний) нагляд за цим хворим.
Заклади охорони здоров'я усіх форм власності та медичні працівники, які займаються приватною медичною практикою, у разі виявлення особи, хворої на туберкульоз або підозрілої щодо захворювання на туберкульоз, зобов'язані направити зазначених осіб до протитуберкульозного закладу для подальшого обстеження за місцем проживання або виявлення та терміново повідомити про них цей заклад.

Стаття 13. Обов'язки хворих на туберкульоз

Особи, хворі на туберкульоз, зобов'язані дотримуватися режиму лікування, виконувати призначення лікаря протитуберкульозного закладу, проходити у встановлені строки необхідні медичні огляди та обстеження, дотримуватися вимог санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм у лікувально-профілактичних закладах, на роботі та в побуті, вживати інших заходів для запобігання поширенню туберкульозу.

Стаття 14. Здійснення протитуберкульозних заходів серед сільськогосподарських тварин

Протитуберкульозні заходи серед сільськогосподарських тварин здійснюються з метою недопущення зараження туберкульозом людей від хворих на туберкульоз тварин шляхом своєчасного виявлення таких тварин, у тому числі у приватних (фермерських) господарствах, та оздоровлення неблагополучних щодо туберкульозу тваринницьких господарств.
Протитуберкульозні заходи серед сільськогосподарських тварин здійснюються відповідно до нормативно-правових актів з питань ветеринарної медицини.
Продукція з неблагополучних щодо туберкульозу тваринницьких господарств використовується згідно з вимогами санітарних і ветеринарних правил щодо профілактики туберкульозу.
Організація і контроль за проведенням ветеринарно-санітарних і протиепізоотичних заходів щодо туберкульозу у тваринницьких господарствах, у тому числі у приватних (фермерських) господарствах, на підприємствах, що переробляють і реалізують тваринницьку продукцію, здійснюють органи державної ветеринарної медицини.

Розділ IV.

Стаття 15. Гарантії держави щодо надання протитуберкульозної допомоги хворим

Лікувально-профілактична допомога хворим на туберкульоз у державних і комунальних закладах охорони здоров'я та наукових установах, медичний (диспансерний) нагляд, а також санаторно-курортне лікування у спеціалізованих протитуберкульозних санаторіях надаються безоплатно, за рахунок коштів Державного бюджету України, місцевих бюджетів, фондів соціального страхування, інших джерел, не заборонених законодавством. Під час лікування хворі на туберкульоз безперебійно та безоплатно забезпечуються протитуберкульозними препаратами в кількості та асортименті, встановлених центральним органом виконавчої влади в галузі охорони здоров'я у стандарті лікування хворих на туберкульоз.
Продаж протитуберкульозних препаратів в аптечних закладах усіх форм власності здійснюється тільки за рецептами лікарів.
Держава визначає особливості надання лікувально-профілактичної допомоги хворим на туберкульоз, які перебувають в установах кримінально-виконавчої системи, мігрантам, біженцям, іноземцям, особам без громадянства, встановлює умови праці для хворих на туберкульоз.

Стаття 16. Соціальний захист хворих на туберкульоз та інфікованих мікобактеріями туберкульозу дітей і підлітків

Хворі на заразні форми туберкульозу, які проживають у гуртожитках, а також в одній кімнаті разом з іншими членами сім'ї або в перенаселених квартирах, мають право на першочергове отримання житла в порядку, встановленому законодавством.
Хворі на активні форми туберкульозу та діти і підлітки, інфіковані мікобактеріями туберкульозу, під час лікування в протитуберкульозних стаціонарах і санаторіях безоплатно забезпечуються харчуванням за підвищеними нормами.
Місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування у разі неблагополучної епідемічної ситуації щодо захворювання на туберкульоз створюють спеціальні навчальні заклади (класи, групи) санаторного типу з підвищеними нормами харчування для дітей, інфікованих мікобактеріями туберкульозу.
Норми харчування для осіб, хворих на туберкульоз та інфікованих мікобактеріями туберкульозу, встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, видів діяльності та господарювання, громадські та благодійні організації можуть встановлювати для осіб, які хворіють на туберкульоз або інфіковані мікобактеріями туберкульозу, норми харчування вищі, ніж встановлені законодавством, надавати за власні кошти інші види благодійної допомоги.

Стаття 17. Протитуберкульозна допомога хворим на туберкульоз в установах кримінально-виконавчої системи

Хворі на туберкульоз, виявлені в слідчих ізоляторах, отримують лікувально-профілактичну допомогу в медичних частинах слідчих ізоляторів. Хворі на туберкульоз, виявлені у виправно-трудових установах, забезпечуються лікувально-профілактичною допомогою у спеціалізованих протитуберкульозних закладах кримінально-виконавчої системи. Порядок виявлення, лікування таких хворих та здійснення профілактичних заходів встановлюється центральним органом виконавчої влади з питань виконання покарань за погодженням з центральним органом виконавчої влади в галузі охорони здоров'я.
У разі звільнення хворого на активну форму туберкульозу установа кримінально-виконавчої системи повідомляє про це орган охорони здоров'я за обраним звільненим місцем проживання. Після прибуття до обраного місця проживання зазначені особи зобов'язані з'явитися до відповідного протитуберкульозного закладу для продовження лікування та медичного (диспансерного) нагляду.

Стаття 18. Протитуберкульозна допомога мігрантам

Протитуберкульозна допомога мігрантам надається згідно з вимогами цього Закону, дотриманням інших актів законодавства та міжнародних зобов'язань України щодо захисту прав і свобод людини.
Порядок виявлення, профілактики і лікування туберкульозу серед мігрантів встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Стаття 19. Протитуберкульозна допомога іноземцям, особам без громадянства та біженцям

Дипломатичні представництва та консульські установи України видають візи на в'їзд в Україну іноземцям та особам без громадянства за умови пред'явлення ними документа про відсутність у них захворювання на туберкульоз в активній формі, якщо інше не встановлено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Хворі на туберкульоз з числа іноземців та осіб без громадянства, які постійно проживають в Україні, а також осіб, що набули статусу біженця, мають право на медичну допомогу нарівні з громадянами України на умовах, передбачених цим Законом, іншими законами або міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Стаття 20. Експертиза працездатності хворих на туберкульоз

Вперше виявленим хворим на активні форми туберкульозу та хворим із рецидивом туберкульозу листок непрацездатності може видаватися на весь визначений лікарем період проведення основного курсу лікування. За висновком медико-соціальної експертної комісії листок непрацездатності зазначеним особам може бути продовжений, але не більше, ніж на 10 місяців від дня початку основного курсу лікування. Хворим на туберкульоз у стані ремісії листки непрацездатності видаються на загальних підставах. На весь період лікування хворого на туберкульоз за ним зберігається місце роботи.

Стаття 21. Праця хворих на туберкульоз

Хворим на активні форми туберкульозу з числа осіб, які підлягають обов'язковим медичним оглядам на туберкульоз, забороняється займати посади та виконувати роботи, пов'язані з ризиком зараження на туберкульоз контактних.
Перелік видів робіт, для виконання яких особи, хворі на туберкульоз, можуть бути визнані тимчасово або постійно непридатними, визначається центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров'я.
Власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації усіх форм власності не має права звільнити працівника у зв'язку з його захворюванням на туберкульоз, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Органи соціального захисту та служби зайнятості населення, профспілки всіляко сприяють працевлаштуванню осіб, хворих на туберкульоз, з урахуванням стану їх здоров'я та рекомендацій протитуберкульозних закладів і медико-соціальних експертних комісій.

Розділ V.

Стаття 22. Оплата праці медичних та інших працівників протитуберкульозних закладів

Умови і розміри оплати праці медичних та інших працівників, які надають медичну допомогу хворим на активні форми туберкульозу, працюють із живими збудниками туберкульозу чи матеріалами, що їх містять, встановлюються відповідно до законодавства про оплату праці працівників, зайнятих на роботах з важкими та небезпечними умовами.

Стаття 23. Соціальний захист медичних та інших працівників протитуберкульозних закладів

Захворювання на туберкульоз будь-якої локалізації медичних та інших працівників, які надають медичну допомогу хворим на туберкульоз, працюють із живими збудниками туберкульозу чи матеріалами, що їх містять, визнається професійним, і заподіяна їх здоров'ю шкода компенсується у встановленому законом порядку.
Працівники протитуберкульозних закладів, які надають медичну допомогу хворим на активні форми туберкульозу, працюють із живими збудниками туберкульозу чи матеріалами, що їх містять, мають право на щорічне безоплатне одержання путівки для санаторно-курортного лікування, а також на щорічну відпустку тривалістю не менш як 36 календарних днів.
Працівники протитуберкульозних закладів, які захворіли на туберкульоз внаслідок виконання службових обов'язків, мають право на першочергове поліпшення житлових умов у порядку, встановленому законодавством, на щорічне безоплатне одержання путівки для санаторно-курортного лікування в спеціалізованих санаторіях, а також на щорічну відпустку загальною тривалістю 45 календарних днів з використанням її у літній або інший зручний для них час.
Власники або уповноважені ними органи закладів охорони здоров'я, які проводять діагностичні дослідження на туберкульоз і надають лікувально-діагностичну допомогу хворим, зобов'язані забезпечити працівників зазначених закладів необхідними засобам захисту та проведення відповідних систематичних медичних обстежень цих працівників.
Медичним та іншим працівникам протитуберкульозних закладів, які надають медичну допомогу хворим на туберкульоз, працюють із живими збудниками туберкульозу чи матеріалами, що їх містять, надається право на пенсію за віком на пільгових умовах у порядку, встановленому пенсійним законодавством.
Працівники, які надають медичну допомогу хворим на туберкульоз, працюють із живими збудниками туберкульозу чи матеріалами, що їх містять, проводять діагностичні дослідження на туберкульоз і надають лікувально-діагностичну допомогу хворим, підлягають обов'язковому державному соціальному страхуванню на випадок професійного захворювання за рахунок власника або уповноваженого ним органу закладу охорони здоров'я. Категорії працівників, які підлягають обов'язковому страхуванню, та порядок страхування встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Розділ VI.

Стаття 24. Фінансування протитуберкульозних заходів

Витрати, пов'язані з проведенням протитуберкульозних заходів і наукових досліджень у сфері боротьби з туберкульозом, фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, місцевих бюджетів, фондів соціального страхування, а також інших джерел, не заборонених законодавством.
Витрати, пов'язані з профілактикою, діагностикою та лікуванням туберкульозу в установах кримінально-виконавчої системи, фінансуються за рахунок коштів, передбачених у Державному бюджеті України на утримання цієї системи.
Підприємства, установи та організації усіх форм власності, що здійснюють благодійну діяльність, пов'язану з боротьбою із захворюваннями на туберкульоз, користуються пільгами, передбаченими законом.

Розділ VII.

Стаття 25. Відповідальність за порушення законодавства про боротьбу із захворюванням на туберкульоз

Особи, винні у порушенні законодавства про боротьбу із захворюванням на туберкульоз, несуть відповідальність згідно з законом.

Розділ VIII.

ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ

1. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування, крім частин другої, третьої та шостої статті 23, які набирають чинності з 1 січня 2002 року.
2. До приведення законодавства у відповідність із цим Законом нормативно-правові акти застосовуються у частині, що не суперечить цьому Закону.
3. Рекомендувати Президенту України привести у відповідність із цим Законом прийняті ним нормативно-правові акти з питань боротьби із захворюванням на туберкульоз.
4. Кабінету Міністрів України протягом шести місяців від дня набрання чинності цим Законом:
подати Верховній Раді України пропозиції щодо приведення законів України у відповідність із цим Законом;
привести у відповідність із цим Законом свої нормативно-правові акти;
забезпечити приведення міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади їх нормативно-правових актів у відповідність із цим Законом;
забезпечити прийняття міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади відповідно до їх компетенції нормативно-правових актів, що випливають з цього Закону.

Президент України Л.КУЧМА
м. Київ, 5 липня 2001 року
N 2586-III

КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ

Про комплексні заходи боротьби з туберкульозом

На виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України (412/96-ВР) та з метою активізації боротьби із захворюванням на туберкульоз Кабінет Міністрів України ПОСТАНОВЛЯЄ:

1. Затвердити Комплексні заходи боротьби з туберкульозом (додаються).

2. Міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям розробити і затвердити відомчі та територіальні програми щодо реалізації зазначених Комплексних заходів боротьби з туберкульозом.

3. Витрати на виконання Комплексних заходів боротьби з туберкульозом, які у 1999 році повинні здійснюватися за рахунок коштів державного бюджету, провадити в межах асигнувань, передбачених відповідним міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади на наукові дослідження, розробки і виконання державних програм.
Рекомендувати Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям вирішити питання про виділення в установленому порядку з республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів коштів на здійснення зазначених заходів.
Міністерству фінансів щороку під час формування показників проекту Державного бюджету України передбачати, виходячи з можливостей бюджету, додаткові цільові асигнування на здійснення цих заходів.

4. Координацію робіт, пов'язаних із здійсненням Комплексних заходів боротьби з туберкульозом, а також контроль за цільовим використанням коштів, виділених на їх реалізацію, покласти на Міністерство охорони здоров'я.

Прем'єр-міністр України В. ПУСТОВОЙТЕНКО

МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я УКРАЇНИ

Н А К А З

N 143/22 від 13.04.2001

Про створення Референс-центру
з мікробіологічної діагностики
туберкульозу МОЗ України

Враховуючи важливе соціальне і медичне значення своєчасного виявлення хворих на туберкульоз, з метою впровадження сучасних методів мікробіологічної діагностики туберкульозу, вирішення організаційних та методичних питань протиепідемічних і профілактичних заходів щодо цього захворювання в Україні

НАКАЗУЄМО:
1. Створити Референс-центр з мікробіологічної діагностики туберкульозу МОЗ України (далі Референс-центр).

2. Встановити, що Референс-центр є:
2.1. Юридичною особою, яка заснована на державній власності і підпорядковується МОЗ України.
2.2. Науково-дослідною установою для забезпечення розробки сучасних методів мікробіологічної діагностики туберкульозу.

3. Покласти на Референс-центр здійснення таких функцій:
3.1. Розроблення, апробація і впровадження в практику сучасних методів дослідження, індикації та ідентифікації збудників туберкульозу.
3.2. Забезпечення спостереження за етіологічною структурою туберкульозної інфекції серед населення України з метою прогнозування й зниження захворюваності на туберкульоз, удосконалення профілактичних і протиепідемічних заходів.
3.3. Здійснення організаційно-методичного керівництва і практичної допомоги мережі лабораторій закладів Міністерства охорони здоров'я.
3.4. Здійснення координації роботи і стандартизації методів мікробіологічної діагностики туберкульозу в Україні.
3.5. Контролю та аналізу якості мікробіологічної діагностики у референс-лабораторіях міністерства охорони здоров'я Автономної Республіки Крим, управлінь охорони здоров'я обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій.

4. Розташувати Референс-центр на базі мікробіологічної лабораторії Інституту фтизіатрії і пульмонології імені
Ф.Г.Яновського АМН України на умовах оренди.

5. Призначити директором Референс-центру д.м.н. Журило О.А.

6. Директору Референс-центру до 1 травня 2001 р. подати для затвердження в установленому порядку:
6.1. Проект статуту Референс-центру.
6.2. Штатний розпис та кошторис доходів і видатків для забезпечення функціонування Референс-центру.

7. Начальнику Головного управління економіки МОЗ України Барановій Т.Ф., начальнику фінансово-економічного управління АМН України Тимко А.С. розглянути питання щодо перерозподілу коштів та виділити у 2001 році кошти для створення та утримання Референс-центру.

8. Начальнику Головного управління економіки МОЗ України Барановій Т.Ф. передбачати, починаючи з 2002 року, кошти для утримання Референс-центру.

9. Центру медичної статистики МОЗ України (Голубчиков М.В.) та Референс-центру (Журило О.А.) протягом 2001 року підготувати пропозиції щодо змін до статистичної звітно-облікової інформації.

10. Міністру охорони здоров'я Автономної Республіки Крим, начальникам управлінь охорони здоров'я обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій:
10.1. Організувати в 2001 році Референс-лабораторії з мікробіологічної діагностики туберкульозу у міністерстві охорони здоров'я Автономної Республіки Крим, управліннях охорони здоров'я обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій на базі відповідних протитуберкульозних диспансерів та виділити для них цільове фінансування з місцевих бюджетів, починаючи з 2001 року.
10.2. Забезпечити взаємодію зазначених Референс-лабораторій з Референс-центром.
10.3. Проводити щороку навчальні семінари працівників лабораторій з питань сучасних методів мікробіологічної діагностики туберкульозу.
10.4. Створити в лабораторіях необхідні умови для дотримання санітарно-протиепідемічного режиму, техніки безпеки, протипожежного захисту та захисту працівників від захворювання на туберкульоз.
10.5. Подавати відповідну статистичну звітно-облікову інформацію до Референс-центру.

11. Контроль за виконанням наказу покласти на першого заступника міністра О.О. Бобильову та віце-президента АМН України акад. Ю.П.Зозулю.

Міністр охорони здоров'я України В.Ф. Москаленко

Президент Академії медичних
наук України О.Ф. Возіанов

УКАЗ
ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

Про невідкладні заходи щодо боротьби з туберкульозом

З метою поліпшення спеціалізованої медичної допомоги населенню України, комплексної профілактики та лікування туберкульозу і його ускладнень, впровадження сучасних медичних технологій та враховуючи тенденцію до погіршення епідемічної ситуації з цього захворювання в державі, ПОСТАНОВЛЯЮ:

1. Кабінету Міністрів України:
- підготувати та подати на затвердження Президентові України у двомісячний строк Національну програму боротьби з туберкульозом в Україні на 2000 – 2005 роки, передбачивши виділення щорічних цільових асигнувань на її реалізацію;
- утворити урядову міжвідомчу комісію по боротьбі з туберкульозом з метою оперативного розгляду питань та пропозицій, пов'язаних з проведенням заходів щодо захисту населення від туберкульозу;
- підготувати законопроект про боротьбу із захворюванням на туберкульоз в Україні та подати його в установленому порядку на розгляд Верховної Ради України;
- розглянути питання щодо підвищення посадових окладів медичним працівникам і науковцям протитуберкульозних закладів;
- забезпечити відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 23 квітня 1999 року N 667 (667-99-п) безумовне виконання Комплексних заходів боротьби з туберкульозом і, насамперед, централізовану закупівлю протитуберкульозних препаратів для всіх хворих на туберкульоз, розподілити їх поміж адміністративними територіями відповідно до кількості хворих та осіб, які потребують хіміопрофілактики.

2. Міністерству охорони здоров'я України, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям:
- вжити дієвих заходів до посилення контролю за епідемічною ситуацією з туберкульозу;
- активізувати роботу міжвідомчих регіональних комісій по боротьбі з туберкульозом;
- забезпечити максимальну фінансову та матеріально-технічну підтримку лікувально-профілактичних закладів у здійсненні протитуберкульозних заходів, у тому числі забезпечити лікарськими препаратами, що необхідні для проведення повноцінного комплексного лікування хворих на туберкульоз;
- сприяти залученню позабюджетних коштів для реалізації протитуберкульозних заходів;
- організувати повноцінне харчування всіх хворих, які перебувають на лікуванні у протитуберкульозних диспансерах та санаторіях;
- забезпечити формування груп ризику в лікувально-профілактичних закладах, проводити їх щорічні профілактичні огляди на туберкульоз відповідно до пропозицій Міністерства охорони здоров'я України;
- застосовувати відповідно до законодавства необхідні санкції до роботодавців, які не забезпечують обов'язкових профілактичних флюорографічних обстежень працівників.

3. Міністерству внутрішніх справ України, Державному департаменту України з питань виконання покарань разом з Міністерством охорони здоров'я України та Міністерством фінансів України:
- забезпечити проведення профілактичних оглядів на туберкульоз громадян, які поступають у приймальники-розподільники, утримуються у слідчих ізоляторах та виправно-трудових установах, осіб, яких звільнено з місць позбавлення волі при їх реєстрації за місцем проживання, а також іноземців і членів їх сімей, що звертаються з клопотанням про надання дозволу на тимчасове проживання та про набуття громадянства України;
- забезпечити лікування хворих на туберкульоз, які утримуються в установах кримінально-виконавчої системи, та своєчасне фінансування цих заходів.

4. Міністерству праці та соціальної політики України спільно з Міністерством охорони здоров'я України та Національним комітетом Товариства Червоного Хреста України:
- організувати проведення обов'язкових профілактичних флюорографічних обстежень малозабезпечених та осіб без певного місця проживання, які звертаються за соціально-побутовою та медичною допомогою або перебувають у закладах соціального призначення;
- сприяти в організації проведення таких обстежень громадянам, які звертаються до служби зайнятості.

5. Міністерству освіти та науки України забезпечити своєчасне виявлення та повноцінне лікування дітей, хворих на туберкульоз, які перебувають у підпорядкованих спеціалізованих освітньо-виховних закладах.

6. Міністерству охорони здоров'я України, Академії медичних наук України:
- провести наукові дослідження щодо епідемічних тенденцій та клінічних особливостей туберкульозу в регіонах і в Україні в цілому з метою запровадження нових форм протитуберкульозної допомоги населенню;
- вжити заходи до впровадження сучасних технологій діагностики та лікування туберкульозу;
- вивчати світовий досвід боротьби з туберкульозом та контролю над цією хворобою з метою розроблення ефективної протитуберкульозної програми в Україні.

7. Державному комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України, Міністерству охорони здоров'я України широко інформувати населення у питаннях профілактики туберкульозу та заходів органів виконавчої влади щодо активізації боротьби з цим соціально небезпечним захворюванням.

Президент України Л.КУЧМА
м. Київ, 11 травня 2000 року
N 679/2000

МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я УКРАЇНИ

НАКАЗ

N 182 від 15.05.2001

Про затвердження щоквартальної
галузевої статистичної звітної
форми N 33-коротка "Звіт про хворих
на туберкульоз"

З метою створення моніторингу з туберкульозу, у зв'язку із загрозливою епідеміологічною ситуацією

НАКАЗУЮ:
1. Затвердити щоквартальну галузеву статистичну звітну форму N 33-коротка "Звіт про хворих на туберкульоз" та інструкцію щодо її заповнення (додаються).

2. Міністру охорони здоров'я Автономної Республіки Крим, начальникам управлінь охорони здоров'я обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій:
2.1. Забезпечити впровадження щоквартальної галузевої статистичної звітної форми N 33-коротка, починаючи з другого кварталу 2001 року, та подання її електронною поштою до Українського центру інформаційних технологій та національного реєстру МОЗ України (надалі – УЦІТ та НР) – 5 числа першого місяця наступного за звітним кварталом та на паперовому носії до 10 числа Центру медичної статистики МОЗ України.
2.2 Передбачити кошти на друкування щоквартальної галузевої звітної форми N 33-коротка та подати заявки на необхідну її кількість до Центру медичної статистики МОЗ України (до 1.06.01).

3. Заступнику начальника УЦІТ та НР Львовій Р.М.:
3.1. Розробити програмний продукт щодо обробки щоквартальної інформації з туберкульозу (до 1.06.01);
3.2. Подавати оброблену інформацію до управління профілактики соціально-небезпечних хвороб, СНІДу і формування здорового способу життя та до Центру медичної статистики МОЗ України (до 20 числа першого місяця наступного за звітним кварталом).

4. В.о. начальника Центру медичної статистики (Голубчикову
М.В.):
4.1. Надати необхідну інструктивно-методичну допомогу працівникам статистичних служб обласного рівня та організувати друкування форм щоквартальної галузевої статистичної звітної форми N 33-коротка.
4.2. Призначити виконавця, відповідального за зведення та аналіз щоквартальної статистичної інформації.

5. Управлінню профілактики соціально-небезпечних хвороб, СНІДу та формування здорового способу життя (Бочковій Л.В.) постійно аналізувати та розробляти заходи щодо поліпшення епідситуації з туберкульозу.

6. Контроль за виконанням наказу залишаю за собою.

Перший заступник Міністра О.О.Бобильова

ЗАКОН УКРАЇНИ
Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення

(Відомості Верховної Ради (ВВР), 1994, N 27, ст.218)
(Вводиться в дію Постановою ВР
N 4005-XII (4005-12) від 24.02.94, ВВР, 1994, N 27, ст.219)
(Із змінами, внесеними згідно із Законами
N 607/96-ВР від 17.12.96, ВВР, 1997, N 6, ст. 49
N 331/97-ВР від 11.06.97, ВВР, 1997, N 31, ст.199
N 642/97-ВР від 18.11.97, ВВР, 1998, N 10, ст. 36
N 783-XIV (783-14) від 30.06.99, ВВР, 1999, N 34, ст.274 редакція набирає чинності одночасно з набранням чинності Законом про Державний бюджет України на 2000 рік
N 1288-XIV (1288-14) від 14.12.99, ВВР, 2000, N 5, ст.34
N 2171-III (2171-14) від 21.12.2000, ВВР, 2001, N 9, ст.38)

Цей Закон регулює суспільні відносини, які виникають у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя, визначає відповідні права і обов'язки державних органів, підприємств, установ, організацій та громадян, встановлює порядок організації державної санітарно-епідеміологічної служби і здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду в Україні.

Розділ I

Стаття 1. Визначення основних термінів і понять

У цьому Законі терміни і поняття вживаються у такому значенні:
санітарне та епідемічне благополуччя населення – оптимальні умови життєдіяльності, що забезпечують низький рівень захворюваності, відсутність шкідливого впливу на здоров'я населення факторів навколишнього середовища, а також умов для виникнення і поширення інфекційних захворювань;
державні санітарні норми, правила, гігієнічні нормативи (санітарні норми) – обов'язкові для виконання нормативні документи, що визначають критерії безпеки та (або) нешкідливості для людини факторів навколишнього середовища і вимоги щодо забезпечення оптимальних чи допустимих умов життєдіяльності людини;
небезпечний фактор – будь-який хімічний, фізичний, біологічний чинник, речовина, матеріал або продукт, що впливає або за певних умов може негативно впливати на здоров'я людини;
санітарні та протиепідемічні заходи – діяльність, спрямована на створення безпечних для здоров'я умов побуту, праці, навчання, відпочинку та інших сфер життя і діяльності людини, запобігання виникненню та поширенню інфекційних хвороб.

Стаття 2. Законодавство України про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення

Законодавство України про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення (санітарне законодавство) базується на Основах законодавства України про охорону здоров'я і складається з цього Закону, інших актів законодавства та санітарних норм.

Стаття 3. Фінансове забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення

Фінансування санітарних і протиепідемічних заходів, а також програм забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя, інших програм, спрямованих на профілактику захворювань населення, здійснюється за рахунок державного і місцевих бюджетів, коштів підприємств, установ та організацій, а також позабюджетних коштів.
(Частина друга статті 3 втратила чинність на підставі Закону N 783-XIV (783-14) від 30.06.99 – редакція набирає чинності одночасно з набранням чинності Законом про Державний бюджет України на 2000 рік).

Розділ II

Стаття 4. Права громадян

Громадяни мають право на:
безпечні для здоров'я і життя продукти харчування, питну воду, умови праці, навчання, виховання, побуту, відпочинку та навколишнє природне середовище;
участь у розробці, обговоренні та громадській експертизі проектів програм і планів забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, внесення пропозицій з цих питань до відповідних органів;
відшкодування шкоди, завданої їх здоров'ю внаслідок порушення підприємствами, установами, організаціями, громадянами санітарного законодавства;
достовірну і своєчасну інформацію про стан свого здоров'я, здоров'я населення, а також про наявні та можливі фактори ризику для здоров'я та їх ступінь.
Законодавством України громадянам можуть бути надані й інші права щодо забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя.

Стаття 5. Обов'язки громадян

Громадяни зобов'язані:
піклуватися про своє здоров'я та здоров'я і гігієнічне виховання своїх дітей, не шкодити здоров'ю інших громадян;
брати участь у проведенні санітарних і протиепідемічних заходів;
проходити обов'язкові медичні огляди та робити щеплення у передбачених законодавством випадках;
виконувати розпорядження та вказівки посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби при здійсненні ними державного санітарно-епідеміологічного нагляду;
виконувати інші обов'язки, передбачені законодавством про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя.

Стаття 6. Права підприємств, установ і організацій

Підприємства, установи і організації мають право на:
одержання від органів державної виконавчої влади, місцевого і регіонального самоврядування, а також відповідних органів і закладів охорони здоров'я інформації про стан здоров'я населення, санітарну та епідемічну ситуацію, законодавчі, нормативні акти з питань забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення та санітарні норми;
відшкодування збитків, завданих їм внаслідок порушень санітарного законодавства підприємствами, установами, організаціями та громадянами.

Стаття 7. Обов'язки підприємств, установ і організацій

Підприємства, установи і організації зобов'язані:
за пропозиціями посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби розробляти і здійснювати санітарні та протиепідемічні заходи;
у випадках, передбачених санітарними нормами, забезпечувати лабораторний контроль за виконанням вимог цих норм щодо безпеки використання (зберігання, транспортування тощо) шкідливих для здоров'я речовин та матеріалів, утворюваних внаслідок їх діяльності викидів, скидів, відходів та факторів, а також готової продукції;
на вимогу посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби надавати безоплатно зразки використовуваних сировини і матеріалів, а також продукції, що випускається чи реалізується, для проведення державної санітарно-гігієнічної експертизи;
виконувати розпорядження і вказівки посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби при здійсненні ними державного санітарно-епідеміологічного нагляду;
усувати за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, або осіб, які були в контакті з такими хворими, з виплатою у встановленому порядку допомоги з соціального страхування, а також осіб, які ухиляються від обов'язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється Міністерством охорони здоров'я України;
негайно інформувати органи, установи і заклади державної санітарно-епідеміологічної служби про надзвичайні події і ситуації, що становлять загрозу здоров'ю населення, санітарному та епідемічному благополуччю;
відшкодовувати у встановленому порядку працівникам і громадянам шкоду, завдану їх здоров'ю внаслідок порушення санітарного законодавства.
Власники підприємств, установ і організацій та уповноважені ними органи зобов'язані забезпечувати їх необхідними для розробки та здійснення санітарних та протиепідемічних заходів санітарними нормами.

Стаття 8. Захист прав громадян, підприємств, установ і організацій

Рішення і дії посадових осіб органів державної виконавчої влади, місцевого та регіонального самоврядування, а також громадян, якими порушено права підприємств, установ, організацій чи громадян з питань забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя, можуть бути оскаржені в місячний термін відповідному головному державному санітарному лікарю або до суду.

Розділ III

Стаття 9. Гігієнічна регламентація і державна реєстрація небезпечних факторів

Гігієнічній регламентації підлягає будь-який небезпечний фактор фізичної, хімічної, біологічної природи, присутній у середовищі життєдіяльності людини. Вона здійснюється з метою обмеження інтенсивності або тривалості дії таких факторів шляхом встановлення критеріїв їх допустимого впливу на здоров'я людини.
Гігієнічна регламентація небезпечних факторів забезпечується Міністерством охорони здоров'я України згідно з положенням, що затверджується Кабінетом Міністрів України. Перелік установ та організацій, які проводять роботи з гігієнічної регламентації небезпечних факторів, визначається Міністерством охорони здоров'я України за погодженням з Державним комітетом України по стандартизації, метрології та сертифікації.
Державна реєстрація передбачає створення та ведення єдиного Державного реєстру небезпечних факторів, в якому наводяться назви небезпечних хімічних речовин та біологічних чинників, дані про їх призначення, властивості, методи індикації, біологічну дію, ступінь небезпеки для здоров'я людини, характер поведінки у навколишньому середовищі, виробництво, гігієнічні регламенти застосування тощо. Державна реєстрація небезпечного фактора може бути здійснена лише за наявності встановлених для нього гігієнічних регламентів.
Використання в народному господарстві та побуті будь-якого небезпечного фактора хімічної та біологічної природи допускається лише за наявності сертифіката, що засвідчує його державну реєстрацію.
Державна реєстрація небезпечних факторів здійснюється в порядку, що затверджується Кабінетом Міністрів України.

Стаття 10. Державна санітарно-гігієнічна експертиза

Державна санітарно-гігієнічна експертиза полягає у комплексному вивченні документів (проектів, технологічних регламентів, інвестиційних програм тощо), а також діючих об'єктів та пов'язаних з ними небезпечних факторів на відповідність вимогам санітарних норм.
Державна санітарно-гігієнічна експертиза передбачає:

визначення безпеки господарської та іншої діяльності, умов праці, навчання, виховання, побуту, що прямо чи побічно негативно впливають або можуть вплинути на здоров'я населення;

встановлення відповідності об'єктів експертизи вимогам санітарних норм;

оцінку повноти та обгрунтованості санітарних і протиепідемічних заходів;

оцінку можливого негативного впливу небезпечних факторів, пов'язаних з діяльністю об'єктів експертизи, визначення ступеня створюваного ними ризику для здоров'я населення.

Стаття 11. Об'єкти державної санітарно-гігієнічної експертизи

Державній санітарно-гігієнічній експертизі підлягають:
проекти міждержавних, національних, регіональних, місцевих і галузевих програм соціально-економічного розвитку;
інвестиційні проекти і програми у випадках і порядку, встановлених законодавством;
схеми, передпроектна документація, що стосується районного планування і забудови населених пунктів, курортів тощо;
проектна документація на відведення земельних ділянок, техніко-економічні обгрунтування і розрахунки, проекти будівництва, розширення, реконструкції об'єктів будь-якого призначення;
проекти нормативно-технічної, інструкційно-методичної документації, що стосується здоров'я та середовища життєдіяльності людини;
продукція, напівфабрикати, речовини, матеріали та небезпечні фактори, використання, передача або збут яких може завдати шкоди здоров'ю людей;
документація на розроблювані техніку, технології, устаткування, інструменти тощо;
діючі об'єкти, у тому числі військового та оборонного призначення.

Стаття 12. Проведення державної санітарно-гігієнічної експертизи

Державна санітарно-гігієнічна експертиза проводиться експертними підрозділами закладів державної санітарно-епідеміологічної служби, а в особливо складних випадках – комісіями, що утворюються головним державним санітарним лікарем.
До проведення державної санітарно-гігієнічної експертизи можуть залучатися за їх згодою фахівці наукових, проектно-конструкторських, інших установ та організацій незалежно від їх підпорядкування, представники громадськості, експерти міжнародних організацій.
Рішення про необхідність і періодичність проведення державної санітарно-гігієнічної експертизи діючих об'єктів приймається відповідними посадовими особами державної санітарно-епідеміологічної служби.
Перелік установ, організацій, лабораторій, що можуть залучатися до проведення державної санітарно-гігієнічної експертизи, встановлюється головним державним санітарним лікарем України.
Висновок щодо результатів державної санітарно-гігієнічної експертизи затверджується відповідним головним державним санітарним лікарем.
Порядок проведення державної санітарно-гігієнічної експертизи регулюється законодавством України.

Стаття 13. Вимоги до ліцензування видів діяльності, пов'язаних з потенційною небезпекою для здоров'я людей

Діяльність, пов'язана з потенційною небезпекою для здоров'я людей, підлягає ліцензуванню в порядку, встановленому законодавством.
До таких видів діяльності належать: виробництво, переробка та реалізація продуктів харчування та харчових добавок, медикаментів, медичних імунобіологічних препаратів, предметів гігієни та санітарії, косметично-парфюмерних виробів, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, товарів побутової хімії, комунально-побутове та медичне обслуговування населення, виховання та навчання дітей і підлітків, а також будь-які роботи з біологічними агентами та хімічними речовинами, джерелами іонізуючих та неіонізуючих випромінювань і радіоактивними речовинами.
При ліцензуванні видів діяльності, пов'язаних з потенційною небезпекою для здоров'я людей, обов'язково повинні враховуватись вимоги державної санітарно-епідеміологічної служби щодо забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення.
Невиконання встановлених при наданні ліцензії вимог та умов щодо забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення тягне за собою скасування ліцензії.

Стаття 14. Вимоги безпеки для здоров'я і життя населення у державних стандартах та інших нормативно-технічних документах

Вимоги безпеки для здоров'я і життя населення є обов'язковими у державних стандартах та інших нормативно-технічних документах на вироби, сировину, технології, інші об'єкти середовища життєдіяльності людини.
Проекти державних стандартів та інших нормативно-технічних документів на всі види нової (модернізованої) продукції підлягають обов'язковій державній санітарно-гігієнічній експертизі.
Продукція, на яку в державних стандартах та в інших нормативно-технічних документах є вимоги щодо безпеки для здоров'я і життя населення, підлягає обов'язковій сертифікації.
Нагляд за дотриманням вимог санітарних норм у стандартах та інших нормативно-технічних документах, відповідністю продукції вимогам безпеки для здоров'я і життя населення здійснюють органи, установи і заклади державної санітарно-епідеміологічної служби.
Головний державний санітарний лікар України погоджує методи контролю і випробувань продукції щодо її безпеки для здоров'я і життя населення, інструкції (правила) використання продукції підвищеної небезпеки.
Перелік установ, організацій та закладів, яким надається право випробування продукції на відповідність її вимогам безпеки для здоров'я і життя населення, визначається Державним комітетом України по стандартизації, метрології та сертифікації за погодженням з головним державним санітарним лікарем України.

Стаття 15. Вимоги до проектування, будівництва, розробки, виготовлення і використання нових засобів виробництва та технологій

Підприємства, установи, організації та громадяни при розробленні і використанні нових технологій, проектуванні, розміщенні, будівництві, реконструкції та технічному переобладнанні підприємств, виробничих об'єктів і споруд будь-якого призначення, плануванні та забудові населених пунктів, курортів, проектуванні і будівництві каналізаційних, очисних, гідротехнічних споруд, інших об'єктів зобов'язані дотримувати вимог санітарного законодавства.
Планування і забудова населених пунктів, курортів повинна передусім передбачати створення найбільш сприятливих умов для життя, а також для збереження і зміцнення здоров'я громадян.
Надання земельних ділянок під будівництво, затвердження норм проектування, проектної та нормативно-технічної документації на будівництво, реконструкцію, введення в експлуатацію нових і реконструйованих об'єктів виробничого, соціально-культурного та іншого призначення, розробка, виготовлення і використання нових машин, механізмів, устаткування, інших засобів виробництва, нових технологій здійснюється за погодженням з державною санітарно-епідеміологічною службою.

Стаття 16. Умови ввезення продукції з-за кордону, її реалізації та використання

Підприємства, установи, організації та громадяни можуть ввозити з-за кордону сировину, продукцію (вироби, обладнання, технологічні лінії тощо) і реалізовувати чи використовувати їх в Україні лише за наявності даних щодо безпеки для здоров'я населення.
Перелік та зміст цих даних встановлюється головним державним санітарним лікарем України.
У разі відсутності зазначених даних ввезення, реалізація та використання продукції закордонного виробництва дозволяється лише після отримання позитивного висновку державної санітарно-гігієнічної експертизи.

Стаття 17. Вимоги до продовольчої сировини і продуктів харчування, умов їх транспортування, зберігання та реалізації

Продовольча сировина, продукти харчування, а також матеріали, обладнання і вироби, що використовуються при їх виготовленні, зберіганні, транспортуванні та реалізації, повинні відповідати вимогам санітарних норм і підлягають обов'язковій сертифікації.
Підприємства, установи, організації та громадяни, які виробляють, зберігають, транспортують чи реалізують продукти харчування і продовольчу сировину, несуть відповідальність за їх безпеку для здоров'я і життя населення, відповідність вимогам санітарних норм.
Розробка і виробництво нових видів продуктів харчування, впровадження нових технологічних процесів їх виробництва та обробки, а також матеріалів, що контактують з продовольчою сировиною чи продуктами харчування під час виготовлення, зберігання, транспортування та реалізації, дозволяються головним державним санітарним лікарем на підставі позитивного висновку державної санітарно-гігієнічної експертизи.

Стаття 18. Вимоги до господарсько-питного водопостачання і місць водокористування

Органи державної виконавчої влади, місцевого і регіонального самоврядування зобов'язані забезпечити жителів міст та інших населених пунктів питною водою, кількість та якість якої повинні відповідати вимогам санітарних норм і державного стандарту. Виробничий контроль за якістю питної води в процесі її добування, обробки та у розподільних мережах здійснюють підприємства водопостачання.
Вода відкритих водойм, що використовується для господарсько-питного водопостачання, купання, спортивних занять, організованого відпочинку, з лікувальною метою, а також вода водойм у межах населених пунктів повинна відповідати санітарним нормам.
Підприємства, установи, організації, що використовують водойми (у тому числі моря) для скидання стічних, дренажних, поливних та інших забруднених вод, повинні забезпечити якість води у місцях водокористування відповідно до вимог санітарних норм.
Для водопроводів господарсько-питного водопостачання, їх джерел встановлюються зони санітарної охорони із спеціальним режимом. Порядок встановлення і режим цих зон визначаються законодавством України.

Стаття 19. Гігієнічні вимоги до атмосферного повітря в населених пунктах, повітря у виробничих та інших приміщеннях

Атмосферне повітря в населених пунктах, на територіях підприємств, установ, організацій та інших об'єктів, повітря у виробничих та інших приміщеннях тривалого чи тимчасового перебування людей повинно відповідати санітарним нормам.
Підприємства, установи, організації та громадяни при здійсненні своєї діяльності зобов'язані вживати необхідних заходів щодо запобігання та усунення причин забруднення атмосферного повітря, фізичного впливу на атмосферу в населених пунктах, рекреаційних зонах, а також повітря у жилих та виробничих приміщеннях, у навчальних, лікувально-профілактичних та інших закладах, інших місцях тривалого чи тимчасового перебування людей.

Стаття 20. Умови виховання та навчання

Органи державної виконавчої влади, місцевого і регіонального самоврядування, підприємства, установи, організації, власники і адміністрація навчально-виховних закладів та громадяни, які організують або здійснюють навчальні та виховні процеси, зобов'язані забезпечити для цього умови, що відповідають вимогам санітарних норм, здійснювати заходи, спрямовані на збереження і зміцнення здоров'я, гігієнічне виховання відповідних груп населення та вивчення ними основ гігієни.
Режими навчання та виховання, навчально-трудове навантаження дітей і підлітків підлягають обов'язковому погодженню з відповідними органами та установами державної санітарно-епідеміологічної служби.

Стаття 21. Гігієнічне навчання і виховання громадян

Гігієнічне виховання є одним з головних завдань виховних установ та навчальних закладів. Курс гігієнічного навчання обов'язкова складова частина загальноосвітньої та професійної підготовки, підвищення кваліфікації кадрів.
Гігієнічні знання є обов'язковими кваліфікаційними вимогами для працівників, які підлягають обов'язковим медичним оглядам, а також для тих, хто зазнає у виробництві, сфері послуг, інших галузях ризику дії небезпечних факторів.
Органи та заклади охорони здоров'я, медичні працівники, а також працівники освіти і культури зобов'язані пропагувати серед населення гігієнічні навички, здоровий спосіб життя.
Органи державної виконавчої влади, місцевого і регіонального самоврядування, підприємства, установи та організації зобов'язані брати участь і створювати умови для гігієнічного навчання і виховання громадян, пропаганди здорового способу життя.

Стаття 22. Вимоги до жилих та виробничих приміщень, територій, засобів виробництва і технологій

Органи державної виконавчої влади, місцевого і регіонального самоврядування, підприємства, установи, організації та громадяни зобов'язані утримувати надані в користування чи належні їм на праві власності жилі, виробничі, побутові та інші приміщення відповідно до вимог санітарних норм.
У процесі експлуатації виробничих, побутових та інших приміщень, споруд, обладнання, устаткування, транспортних засобів, використання технологій їх власник зобов'язаний створити безпечні і здорові умови праці та відпочинку, що відповідають вимогам санітарних норм, здійснювати заходи, спрямовані на запобігання захворюванням, отруєнням, травмам, забрудненню навколишнього середовища.
Органи державної виконавчої влади, місцевого і регіонального самоврядування, підприємства, установи, організації та громадяни зобов'язані утримувати надані в користування чи належні їм на праві власності земельні ділянки і території відповідно до вимог санітарних норм.

Стаття 23. Забезпечення радіаційної безпеки

Підприємства, установи, організації, що виробляють, зберігають, транспортують, використовують радіоактивні речовини та джерела іонізуючих випромінювань, здійснюють їх захоронення, знищення чи утилізацію, зобов'язані дотримувати норм радіаційної безпеки, відповідних санітарних правил, а також норм, установлених іншими актами законодавства, що містять вимоги радіаційної безпеки.
Роботи з радіоактивними речовинами та іншими джерелами іонізуючих випромінювань здійснюються з дозволу державної санітарно-епідеміологічної служби та інших спеціально уповноважених органів.
Випадки порушень норм радіаційної безпеки, санітарних правил роботи з радіоактивними речовинами, іншими джерелами іонізуючих випромінювань, а також радіаційні аварії підлягають обов'язковому розслідуванню за участю посадових осіб, які здійснюють державний санітарно-епідеміологічний нагляд.

Стаття 24. Захист населення від шкідливого впливу неіонізуючих випромінювань та інших фізичних факторів

Органи державної виконавчої влади, місцевого і регіонального самоврядування, підприємства, установи, організації та громадяни зобов'язані здійснювати заходи щодо захисту населення від шкідливого впливу неіонізуючих випромінювань, шуму, вібрації та інших фізичних факторів.
Використання джерел, що генерують зазначені фактори у виробництві, побуті та з іншою метою, допускається за умови дотримання санітарних норм.

Стаття 25. Застосування та знешкодження хімічних речовин і матеріалів, біологічних засобів

Органи державної виконавчої влади, місцевого і регіонального самоврядування, підприємства, установи, організації та громадяни у разі застосування хімічних речовин і матеріалів, продуктів біотехнології зобов'язані дотримувати санітарних норм.
Виробництво, зберігання, транспортування, використання, захоронення, знищення та утилізація отруйних речовин, у тому числі продуктів біотехнології та інших біологічних агентів, здійснюються за умови дотримання санітарних норм і наявності дозволу державної санітарно-епідеміологічної служби, а також з дозволу інших спеціально уповноважених на те органів виконавчої влади у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. ( Частина друга статті 25 в редакції Закону N 1288-XIV (1288-14) від 14.12.99)
Зазначені вимоги поширюються також на транзитне транспортування через територію України хімічних, біологічних, радіоактивних, інших небезпечних для здоров'я видів сировини, корисних копалин, речовин та матеріалів (у тому числі нафти і нафтопродуктів, природного газу тощо) будь-якими видами транспорту та продуктопроводами.

Стаття 26. Обов'язкові медичні огляди

Обов'язкові медичні огляди організуються і здійснюються у встановленому законодавством порядку.
Працівники підприємств харчової промисловості, громадського харчування і торгівлі, водопровідних споруд, лікувально-профілактичних, дошкільних і навчально-виховних закладів, об'єктів комунально-побутового обслуговування, інших підприємств, установ, організацій, професійна чи інша діяльність яких пов'язана з обслуговуванням населення і може спричинити поширення інфекційних захворювань, виникнення харчових отруєнь, а також працівники, зайняті на важких роботах і на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, повинні проходити обов'язкові попередні (до прийняття на роботу) і періодичні медичні огляди. Обов'язкові щорічні медичні огляди проходять також особи віком до 21 року.
Позачергові медичні огляди осіб, зазначених у частині першій цієї статті, можуть проводитися на вимогу головного державного санітарного лікаря, а також на прохання працівника, якщо він пов'язує погіршення стану свого здоров'я з умовами праці.
Власники підприємств, установ, організацій або уповноважені ними органи несуть відповідальність згідно з чинним законодавством за організацію і своєчасність проходження працівниками обов'язкових медичних оглядів і допуск їх до роботи без наявності необхідного медичного висновку.
Працівники, які без поважних причин не пройшли у встановлений термін обов'язковий медичний огляд у повному обсязі, від роботи відсторонюються і можуть бути притягнуті до дисциплінарної відповідальності.

Стаття 27. Профілактичні щеплення

Профілактичні щеплення з метою запобігання захворюванням на туберкульоз, поліомієліт, дифтерію, кашлюк, правець та кір в Україні є обов'язковими.
Обов'язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань підлягають окремі категорії працівників у зв'язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи. У разі необгрунтованої відмови від щеплення за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби вони до роботи не допускаються.
Групи населення та категорії працівників, які підлягають профілактичним щепленням, у тому числі обов'язковим, а також порядок і терміни їх проведення визначаються Міністерством охорони здоров'я України.
Контроль за відповідністю імунобіологічних препаратів, що застосовуються в медичній практиці, вимогам державних і міжнародних стандартів та забезпечення ними закладів охорони здоров'я здійснює Міністерство охорони здоров'я України згідно з положенням, що затверджується Кабінетом Міністрів України.

Стаття 28. Госпіталізація та лікування інфекційних хворих і носіїв збудників інфекційних хвороб

Особи, які хворіють особливо небезпечними та небезпечними інфекційними хворобами або є носіями збудників цих хвороб, відсторонюються від роботи та іншої діяльності, якщо вона може призвести до поширення цих хвороб. Вони підлягають медичному нагляду і лікуванню за рахунок держави з виплатою допомоги з коштів соціального страхування в порядку, що встановлюється законодавством. Такі особи визнаються тимчасово чи постійно непридатними за станом здоров'я до професійної або іншої діяльності, внаслідок якої може створюватися підвищена небезпека для оточуючих у зв'язку з особливостями виробництва або виконуваної роботи.
Особи, хворі на особливо небезпечні інфекційні хвороби, в разі відмови від госпіталізації підлягають примусовому стаціонарному лікуванню, а носії збудників зазначених хвороб та особи, які мали контакт з такими хворими, обов'язковому медичному нагляду і карантину у встановленому порядку.
Перелік особливо небезпечних і небезпечних інфекційних захворювань, умови визнання особи хворою на інфекційну хворобу або носієм збудника інфекційної хвороби, протиепідемічні і карантинні правила встановлюються Міністерством охорони здоров'я України.

Стаття 29. Санітарна охорона території України від занесення інфекційних хвороб

В'їзд на територію України іноземних громадян та громадян України, а також транспортних засобів з країн (місцевостей), де зареєстровано особливо небезпечні хвороби, дозволяється за наявності документів, передбачених міжнародними угодами і санітарним законодавством України.
З метою запобігання занесенню в Україну особливо небезпечних (у тому числі карантинних) і небезпечних для людей інфекційних хвороб у прикордонних контрольних пунктах у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України, створюються і функціонують спеціальні санітарно-карантинні підрозділи.

Стаття 30. Запобігання особливо небезпечним, небезпечним інфекційним хворобам, масовим отруєнням та радіаційним ураженням населення

У разі виникнення чи загрози виникнення або поширення особливо небезпечних і небезпечних інфекційних захворювань, масових отруєнь, радіаційних уражень населення органи державної виконавчої влади, місцевого і регіонального самоврядування за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби в межах своїх повноважень можуть запроваджувати у встановленому законодавством порядку на відповідних територіях чи об'єктах особливі умови та режими праці, навчання, пересування і перевезення, спрямовані на запобігання та ліквідацію цих захворювань та уражень.
Органи державної виконавчої влади, місцевого і регіонального самоврядування, підприємства, установи та організації зобов'язані забезпечувати своєчасне проведення масових профілактичних щеплень, дезинфекційних, дезинсекційних, дератизаційних, інших протиепідемічних, а також дезактиваційних заходів.
У разі загрози виникнення або поширення особливо небезпечних і небезпечних інфекційних захворювань, масових отруєнь та радіаційних уражень відповідними посадовими особами державної санітарно-епідеміологічної служби можуть запроваджуватись позачергові профілактичні щеплення, інші заходи профілактики.

Розділ IV

Стаття 31. Система державної санітарно-епідеміологічної служби

Державну санітарно-епідеміологічну службу становлять органи, установи і заклади санітарно-епідеміологічного профілю Міністерства охорони здоров'я України, відповідні установи, заклади, частини і підрозділи Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Служби безпеки України. (Частина перша статті 31 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2171-III (2171-14) від 21.12.2000)
Спеціально уповноваженим центральним органом державної виконавчої влади, що здійснює контроль і нагляд за додержанням санітарного законодавства, державних стандартів, критеріїв та вимог, спрямованих на забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, є Міністерство охорони здоров'я України.
На установи і заклади державної санітарно-епідеміологічної служби системи Міністерства охорони здоров'я України покладаються функції спеціально уповноважених відповідних адміністративно-територіальних, транспортних та об'єктових органів державного санітарно-епідеміологічного нагляду.
На установи, заклади і підрозділи державної санітарно-епідеміологічної служби інших міністерств і відомств, названих у частині першій цієї статті, покладаються функції спеціально уповноважених органів державного санітарно-епідеміологічного нагляду на підпорядкованих їм територіях, об'єктах, у частинах і підрозділах.
Установи і заклади державної санітарно-епідеміологічної служби є юридичними особами. Їх перелік, мережа, організаційна структура тощо для системи Міністерства охорони здоров'я України встановлюються головним державним санітарним лікарем України, а для інших міністерств і відомств, перелічених у частині першій цієї статті, – головним державним санітарним лікарем відповідного міністерства (відомства) за погодженням з головним державним санітарним лікарем України.
Установи та заклади державної санітарно-епідеміологічної служби здійснюють свою діяльність на підставі Положення про державний санітарно-епідеміологічний нагляд в Україні, що затверджується Кабінетом Міністрів України, та положень про державну санітарно-епідеміологічну службу відповідних міністерств і відомств.

Стаття 32. Управління державною санітарно-епідеміологічною службою

Державну санітарно-епідеміологічну службу України очолює головний державний санітарний лікар України – перший заступник Міністра охорони здоров'я України, який призначається на посаду і звільняється з неї Кабінетом Міністрів України.
Головний державний санітарний лікар України з питань державного санітарно-епідеміологічного нагляду підзвітний безпосередньо Кабінету Міністрів України.
Керівництво державною санітарно-епідеміологічною службою Республіки Крим здійснює головний державний санітарний лікар Республіки Крим, який за посадою є заступником Міністра охорони здоров'я Республіки Крим. Він призначається на посаду і звільняється з неї головним державним санітарним лікарем України за погодженням з Радою Міністрів Республіки Крим.
Керівництво державною санітарно-епідеміологічною службою області, міст Києва і Севастополя здійснює головний державний санітарний лікар відповідної території, який за посадою є заступником глави обласної (міської) державної адміністрації. Він призначається на посаду і звільняється з неї головним державним санітарним лікарем України за погодженням з відповідною обласною, Київською і Севастопольською міською державною адміністрацією.
Керівництво державною санітарно-епідеміологічною службою на водному, залізничному, повітряному транспорті здійснюється головним державним санітарним лікарем відповідного виду транспорту, який призначається на посаду і звільняється з неї головним державним санітарним лікарем України.
Державну санітарно-епідеміологічну службу в районі, місті, районі в місті очолює головний державний санітарний лікар відповідної адміністративної території, який призначається на посаду і звільняється з неї відповідно головним державним санітарним лікарем Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя, міста з районним поділом.
Організація державної санітарно-епідеміологічної служби на водному, залізничному та повітряному транспорті забезпечується за лінійним принципом. Керівництво державною санітарно-епідеміологічною службою на лінійних підрозділах та об'єктах транспорту здійснюють головні державні санітарні лікарі, які призначаються на посаду і звільняються з неї головним державним санітарним лікарем відповідного виду транспорту.
Державну санітарно-епідеміологічну службу об'єктів з особливим режимом роботи очолюють головні державні санітарні лікарі цих об'єктів, які призначаються на посаду і звільняються з неї головним державним санітарним лікарем України.
Державну санітарно-епідеміологічну службу Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Служби безпеки України очолює головний державний санітарний лікар цього міністерства (відомства), який призначається на посаду і звільняється з неї керівником відповідного міністерства (відомства) за погодженням з головним державним санітарним лікарем України. (Частина дев'ята статті 32 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2171-III (2171-14) від 21.12.2000)
Головний державний санітарний лікар Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Служби безпеки України в загальних питаннях підпорядковується безпосередньо керівникові відповідного міністерства (відомства), а в питаннях державного санітарно-епідеміологічного нагляду головному державному санітарному лікарю України. (Частина десята статті 32 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2171-III (2171-14) від 21.12.2000)
Головні державні санітарні лікарі вказаних міністерств і відомств призначають на посаду і звільняють з неї головних державних санітарних лікарів підпорядкованих цим міністерствам і відомствам територій, з'єднань, частин та підрозділів.
Посадові особи державної санітарно-епідеміологічної служби Міністерства охорони здоров'я України здійснюють свої повноваження на відповідних адміністративних територіях та об'єктах, а посадові особи державної санітарно-епідеміологічної служби інших міністерств і відомств – на підпорядкованих їм територіях і об'єктах, а також у підрозділах відповідно до цього Закону і Положення про державний санітарно-епідеміологічний нагляд в Україні, інших актів законодавства.

Стаття 33. Основні напрями діяльності державної санітарно-епідеміологічної служби

Основними напрямами діяльності державної санітарно-епідеміологічної служби є:
здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду;
визначення пріоритетних заходів у профілактиці захворювань, а також у охороні здоров'я населення від шкідливого впливу на нього факторів навколишнього середовища;
вивчення, оцінка і прогнозування показників здоров'я населення залежно від стану середовища життєдіяльності людини, встановлення факторів навколишнього середовища, що шкідливо впливають на здоров'я населення;
підготовка пропозицій щодо забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, запобігання занесенню та поширенню особливо небезпечних (у тому числі карантинних) та небезпечних інфекційних хвороб;
контроль за усуненням причин і умов виникнення та поширення інфекційних, масових неінфекційних захворювань, отруєнь та радіаційних уражень людей;
державний облік інфекційних і професійних захворювань та отруєнь;
видача висновків державної санітарно-гігієнічної експертизи щодо об'єктів поводження з відходами; (Статтю 33 доповнено абзацом згідно із Законом N 1288-XIV (1288-14) від 14.12.99)
встановлення санітарно-гігієнічних вимог до продукції, що виробляється з відходів, та видача гігієнічного сертифіката на неї; (Статтю 33 доповнено абзацом згідно із Законом N 1288-XIV (1288-14) від 14.12.99)
методичне забезпечення та здійснення контролю під час визначення рівня небезпечності відходів. (Статтю 33 доповнено абзацом згідно із Законом N 1288-XIV (1288-14) від 14.12.99)

Стаття 34. Взаємодія державної санітарно-епідеміологічної служби з іншими організаціями

Взаємодія, а також розмежування сфер діяльності, повноважень і відповідальності між органами, установами і закладами державної санітарно-епідеміологічної служби та іншими спеціально уповноваженими органами, що здійснюють державний нагляд і контроль, забезпечується відповідно до законодавчих та нормативних актів, що визначають їх компетенцію.
Органи, установи і заклади державної санітарно-епідеміологічної служби співпрацюють з державними органами і громадськими організаціями, діяльність яких спрямована на профілактику захворювань, охорону здоров'я людини та навколишнього середовища, захист прав громадян на безпечні умови їх життєдіяльності.

Стаття 35. Фінансове забезпечення державної санітарно-епідеміологічної служби

Фінансування органів, установ і закладів державної санітарно-епідеміологічної служби Міністерства охорони здоров'я України здійснюється безпосередньо за рахунок бюджету Міністерства охорони здоров'я України, бюджету Республіки Крим, обласних бюджетів, бюджетів міст Києва і Севастополя, а також позабюджетних коштів.
Фінансування державної санітарно-епідеміологічної служби Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Служби безпеки України здійснюється за рахунок асигнувань на охорону здоров'я, що виділяються цим міністерствам і відомствам з державного бюджету України, та позабюджетних коштів. (Частина друга статті 35 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2171-III (2171-14) від 21.12.2000)
Розміри асигнувань, необхідних для забезпечення діяльності державної санітарно-епідеміологічної служби, мають відповідати науково обгрунтованим потребам і становити не менше 10 відсотків відповідних бюджетних коштів, що виділяються на охорону здоров'я.
(Частина четверта статті 35 втратила чинність на підставі Закону N 783-XIV (783-14) від 30.06.99 – редакція набирає чинності одночасно з набранням чинності Законом про Державний бюджет України на 2000 рік)

Стаття 36. Кадрове і наукове забезпечення державної санітарно-епідеміологічної служби

Підготовка фахівців у галузі гігієни та епідеміології здійснюється у навчальних закладах медичного профілю на спеціалізованих факультетах післядипломної підготовки. Нормативи забезпечення населення цими фахівцями встановлюються Міністерством охорони здоров'я України.
Вивчення, оцінку, прогнозування, визначення критеріїв шкідливого впливу факторів навколишнього середовища на здоров'я населення, санітарно-гігієнічну експертизу, гігієнічну регламентацію небезпечних факторів, наукове обгрунтування санітарних і протиепідемічних заходів, а також фундаментальні та прикладні дослідження в галузі профілактики захворювань населення здійснюють наукові установи гігієнічного та епідеміологічного профілю.

Стаття 37. Інформаційне забезпечення державної санітарно-епідеміологічної служби

Інформаційне забезпечення державної санітарно-епідеміологічної служби здійснюється з метою вивчення, оцінки, прогнозування санітарної та епідемічної ситуації, розробки заходів, спрямованих на запобігання, усунення або зменшення шкідливого впливу факторів навколишнього середовища на здоров'я людей, а також інформування з цих питань органів державної виконавчої влади, громадських організацій і громадян.
Інформаційне забезпечення державної санітарно-епідеміологічної служби здійснюється системою державної, галузевої та оперативної звітності. Характер, обсяг, порядок і строки подання цієї інформації до органів, установ і закладів державної санітарно-епідеміологічної служби визначаються за поданням головного державного санітарного лікаря України у встановленому законодавством порядку.
Органи державної виконавчої влади, місцевого і регіонального самоврядування, підприємства, установи, організації та громадяни зобов'язані надавати органам, установам і закладам державної санітарно-епідеміологічної служби таку інформацію безоплатно.

Стаття 38. Заходи правового і соціального захисту, матеріальне та соціальне забезпечення працівників державної санітарно-епідеміологічної служби

Головні державні санітарні лікарі, їх заступники, інші посадові особи державної санітарно-епідеміологічної служби перебувають під захистом закону. Втручання в дії посадових осіб, які здійснюють державний санітарно-епідеміологічний нагляд, що перешкоджає виконанню ними службових обов'язків, тягне за собою відповідальність згідно з законодавством.
Нанесення тілесних ушкоджень, образа, погроза щодо посадової особи державної санітарно-епідеміологічної служби чи її близьких родичів, а також знищення їх майна, інші насильницькі дії у зв'язку з виконанням цією особою своїх службових обов'язків тягнуть за собою встановлену законом відповідальність.
Життя і здоров'я працівників державної санітарно-епідеміологічної служби підлягають обов'язковому державному страхуванню на випадок каліцтва або професійного захворювання, одержаних при виконанні службових обов'язків. Порядок та умови страхування встановлюються Кабінетом Міністрів України. У разі такого каліцтва або професійного захворювання працівнику державної санітарно-епідеміологічної служби сплачується одноразова грошова допомога в розмірі від трирічного до п'ятирічного його посадового окладу залежно від ступеня втрати працездатності.
Заробітна плата посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби складається з посадових окладів, надбавок за кваліфікаційні категорії, вислугу років і має забезпечувати достатні матеріальні умови для незалежного виконання службових обов'язків, а також закріплення кваліфікованих кадрів. Розміри посадових окладів, надбавок за кваліфікаційні категорії та вислугу років встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Головні державні санітарні лікарі, їх заступники, інші посадові особи державної санітарно-епідеміологічної служби мають переважне право на одержання житла, встановлення домашніх телефонів.
У порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, посадові особи державної санітарно-епідеміологічної служби, які безпосередньо здійснюють перевірки об'єктів нагляду, забезпечуються проїзними квитками на проїзд відповідними видами транспорту міського, приміського і місцевого сполучення (крім таксі) або за їх бажанням отримують грошову компенсацію вартості проїзду при виконанні службових обов'язків. Під час службових відряджень вони мають право на позачергове придбання проїзних документів на всі види транспорту і розміщення в готелях. (Частина шоста статті 38 в редакції Закону N 331/97-ВР від 11.06.97)
Посадові особи державної санітарно-епідеміологічної служби на водному, залізничному, повітряному транспорті, об'єктах з особливим режимом роботи користуються також усіма видами правового та соціального захисту, матеріального та соціального забезпечення, наданими працівникам відповідного виду транспорту та об'єкта.
Особливості правового та соціального захисту, матеріального та соціального забезпечення військовослужбовців та працівників, які працюють за договором у державній санітарно-епідеміологічній службі Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Служби безпеки України, регулюються відповідними актами законодавства. (Частина восьма статті 38 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2171-III (171-14 від 21.12.2000)

Розділ V

Стаття 39. Поняття та основні завдання державного санітарно-епідеміологічного нагляду

Державний санітарно-епідеміологічний нагляд – це діяльність органів, установ та закладів державної санітарно-епідеміологічної служби по контролю за дотриманням юридичними та фізичними особами санітарного законодавства з метою попередження, виявлення, зменшення або усунення шкідливого впливу небезпечних факторів на здоров'я людей та по застосуванню заходів правового характеру щодо порушників.
Основними завданнями цієї діяльності є:
нагляд за організацією і проведенням органами державної виконавчої влади, місцевого і регіонального самоврядування, підприємствами, установами, організаціями та громадянами санітарних і протиепідемічних заходів;
нагляд за реалізацією державної політики з питань профілактики захворювань населення, участь у розробці та контроль за виконанням програм, що стосуються запобігання шкідливому впливу факторів навколишнього середовища на здоров'я населення;
нагляд за дотриманням санітарного законодавства;
проведення державної санітарно-гігієнічної експертизи, гігієнічної регламентації небезпечних факторів і видача дозволів на їх використання.
Державний санітарно-епідеміологічний нагляд здійснюється відповідно до Положення про державний санітарно-епідеміологічний нагляд в Україні вибірковими перевірками дотримання санітарного законодавства за планами органів, установ та закладів державної санітарно-епідеміологічної служби, а також позапланово залежно від санітарної, епідемічної ситуації та за заявами громадян.
Результати перевірки оформлюються актом, форма і порядок складання якого визначаються головним державним санітарним лікарем України.

Стаття 40. Повноваження головного державного санітарного лікаря України

Головний державний санітарний лікар України:
а) затверджує державні санітарні норми, регламенти використання небезпечних факторів, гранично допустимі концентрації, орієнтовно безпечні рівні хімічних і біологічних чинників у харчових продуктах, предметах та виробах, у воді, повітрі, грунті, а також встановлює норми радіаційної безпеки та допустимі рівні впливу на людину інших фізичних факторів;
б) визначає вимоги щодо комплексу заходів санітарної охорони державних кордонів України, контролює і координує діяльність органів державної виконавчої влади, місцевого і регіонального самоврядування з цих питань;
в) вносить на затвердження відповідно до чинного законодавства проекти законодавчих актів з питань забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення;
г) затверджує разом з Міністерством економіки України та Міністерством фінансів України методики визначення ступенів ризику для здоров'я населення, що створюються небезпечними факторами;
д) дає обов'язкові для розгляду висновки щодо проектів міждержавних, національних і галузевих програм з питань забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, профілактики захворювань та контролює їх виконання;
е) видає розпорядчі документи щодо організації та здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду в Україні;
є) визначає порядок ведення державного обліку інфекційних і професійних захворювань, отруєнь;
ж) погоджує основні напрями фундаментальних і прикладних досліджень у галузі гігієни та епідеміології;
з) погоджує проекти норм проектування, стандартів і технічних умов, розміщення продуктивних сил та інші проекти, що можуть вплинути на здоров'я населення;
и) погоджує норми навчально-трудового навантаження, режими навчання та виховання дітей і підлітків у навчально-виховних закладах;
і) встановлює разом з Державним комітетом України по нагляду за охороною праці перелік робіт, для виконання яких є обов'язковими медичні огляди, а також порядок їх проведення;
ї) затверджує перелік інфекційних захворювань, за яких госпіталізація хворих є обов'язковою, а також перелік виробництв (професій), до роботи в яких не допускаються особи, які хворіють інфекційними хворобами, є носіями збудників інфекційних захворювань або яким не зроблено щеплення проти визначених інфекційних захворювань;
й) застосовує передбачені законодавством заходи для припинення порушень санітарного законодавства;
к) погоджує методи контролю і випробувань продукції щодо її безпеки для здоров'я і життя населення;
л) погоджує інструкції (правила) використання продукції підвищеної небезпеки;
м) погоджує перелік установ, організацій, закладів, яким надається право випробування продукції на відповідність вимогам безпеки для здоров'я;
н) встановлює перелік та зміст показників безпеки для здоров'я імпортованої продукції.
Головний державний санітарний лікар України, крім повноважень, передбачених цією статтею, має також повноваження, передбачені статтею 41 цього Закону. Він може делегувати свої повноваження заступникам головного державного санітарного лікаря України повністю або частково.

Стаття 41. Повноваження головних державних санітарних лікарів та інших посадових осіб, які здійснюють державний санітарно-епідеміологічний нагляд

Головним державним санітарним лікарям Республіки Крим, областей, міст, районів та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям на транспорті та їх заступникам, а також головним державним санітарним лікарям об'єктів з особливим режимом роботи у межах відповідних територій (об'єктів) надаються повноваження:
а) державного санітарно-епідеміологічного нагляду за дотриманням органами державної виконавчої влади, місцевого і регіонального самоврядування, підприємствами, установами, організаціями і громадянами санітарного законодавства;
б) систематичного аналізу санітарної та епідемічної ситуації, показників здоров'я населення, окремих його груп;
в) визначення факторів, що можуть шкідливо впливати на здоров'я населення, ступеня створюваного ними ризику для здоров'я населення регіону, території, об'єкта, окремих професійних груп тощо;
г) контролю за проведенням санітарних і протиепідемічних заходів, виконанням програм профілактики захворювань, охорони здоров'я населення;
д) погодження відведення земельних ділянок під забудову та інші види землекористування, місця водозаборів і скидання стічних вод, розташування промислових та інших об'єктів;
е) винесення рішень про необхідність проведення державної санітарно-гігієнічної експертизи, визначення складу комісій для її здійснення і затвердження висновків;
є) погодження регіональних і місцевих програм у галузі соціально-економічного розвитку;
ж) винесення рішень про відповідність вимогам санітарних норм об'єктів і споруд, що вводяться в експлуатацію;
з) погодження видачі, а у передбачених законодавством випадках – надання дозволу на здійснення видів діяльності, передбачених цим Законом;
и) безперешкодного входу на територію і у приміщення всіх об'єктів нагляду за службовим посвідченням і обов'язкових для виконання вказівок щодо усунення виявлених порушень санітарних норм, а також проведення необхідних лабораторних досліджень;
і) безплатного отримання від юридичних осіб і громадян, у тому числі іноземних, які перебувають або ведуть діяльність на відповідній території України, матеріалів і відомостей, статистичних та інших даних, що характеризують санітарний та епідемічний стан об'єктів і здоров'я людей;
ї) безплатного відбору зразків сировини, продукції, матеріалів для державної санітарно-гігієнічної експертизи;
й) визначення необхідності профілактичних щеплень та інших заходів профілактики у разі загрози виникнення епідемій, масових отруєнь та радіаційних уражень;
к) розслідування причин і умов виникнення професійних чи групових інфекційних захворювань, отруєнь, радіаційних аварій і подання матеріалів з цих питань компетентним органам для притягнення винних до відповідальності;
л) застосовування передбачених цим Законом заходів для припинення порушення санітарного законодавства.
Такі ж повноваження в межах підпорядкованих територій, об'єктів, частин та підрозділів надаються головним державним санітарним лікарям Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Служби безпеки України та їх заступникам. (Частина друга статті 41 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2171-III (2171-14) від 21.12.2000)
Іншим посадовим особам органів, установ і закладів державної санітарно-епідеміологічної служби (лікарі-гігієністи, лікарі-епідеміологи, помічники лікарів) надаються повноваження, передбачені пунктами "а", "б", "в", "г", "и", "і", "ї", "к" (в частині розслідування групових інфекційних захворювань, отруєнь, радіаційних аварій) та "л" частини першої цієї статті.
Головний державний санітарний лікар адміністративної території координує діяльність всіх розташованих на ній установ, закладів та підрозділів державної санітарно-епідеміологічної служби незалежно від їх підпорядкування.
У випадках погіршення санітарної або епідемічної ситуації в місцях дислокації об'єктів Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Служби безпеки України, а також об'єктів з особливим режимом роботи повноваження головного державного санітарного лікаря, його заступників та інших посадових осіб (лікарів) державної санітарно-епідеміологічної служби відповідної адміністративної території, передбачені пунктами "в", "г", "и", "і", "ї", "й", "к" частини першої цієї статті, поширюються на зазначені об'єкти. Названі посадові особи державної санітарно-епідеміологічної служби адміністративної території мають право застосовувати на цих об'єктах і територіях заходи щодо припинення порушення санітарного законодавства, передбачені пунктами "а", "б", "в", "г", "е" статті 42 цього Закону. (Частина п'ята статті 41 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2171-III (2171-14) від 21.12.2000)

Стаття 42. Заходи щодо припинення порушення санітарного законодавства

Головні державні санітарні лікарі (їх заступники) застосовують такі заходи для припинення порушення санітарного законодавства:
а) обмеження, тимчасова заборона чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій, об'єктів будь-якого призначення, технологічних ліній, машин і механізмів, виконання окремих технологічних операцій, користування плаваючими засобами, рухомим складом і літаками у разі невідповідності їх вимогам санітарних норм;
б) обмеження, тимчасова заборона або припинення будівництва, реконструкції та розширення об'єктів за проектами, що не мають позитивного висновку за результатами державної санітарно-гігієнічної експертизи, та у разі відступу від затвердженого проекту;
в) тимчасова заборона виробництва, заборона використання та реалізації хімічних речовин, продуктів харчування, технологічного устаткування, будівельних матеріалів, біологічних засобів, товарів народного споживання, джерел іонізуючих випромінювань в разі відсутності їх гігієнічної регламентації та державної реєстрації, а також якщо їх визнано шкідливими для здоров'я людей;
г) обмеження, зупинення або заборона викидів (скидів) забруднюючих речовин за умови порушення санітарних норм;
д) зупинення або припинення інвестиційної діяльності у випадках, встановлених законодавством;
е) внесення власникам підприємств, установ, організацій або уповноваженим ними органам подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності осіб, зазначених у абзаці шостому частини першої статті 7 цього Закону;
є) вилучення з реалізації (конфіскація) небезпечних для здоров'я продуктів харчування, хімічних та радіоактивних речовин, біологічних матеріалів у порядку, що встановлюється законодавством.
Іншим посадовим особам органів, установ і закладів державної санітарно-епідеміологічної служби надаються повноваження застосовувати заходи для припинення порушення санітарних норм, передбачені пунктом "а" (в частині обмеження, тимчасової заборони діяльності підприємств, установ, організацій, об'єктів будь-якого призначення, технологічних ліній, машин і механізмів, виконання окремих технологічних операцій, користування плаваючими засобами, рухомим складом і літаками у разі невідповідності їх вимогам санітарних норм), пунктами "в", "г", "е" та "є" цієї статті.
На вимогу посадових осіб органів, установ і закладів державної санітарно-епідеміологічної служби виконання заходів для припинення порушень санітарного законодавства у необхідних випадках здійснюється із залученням працівників органів внутрішніх справ.

Стаття 43. Оскарження рішень і дій посадових осіб, які здійснюють державний санітарно-епідеміологічний нагляд

Постанови, розпорядження, приписи, висновки посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби у місячний термін можуть бути оскаржені:
а) головного державного санітарного лікаря України – до Кабінету Міністрів України або до суду;
б) головного державного санітарного лікаря Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Служби безпеки України – головному державному санітарному лікарю України або до суду; (Пункт "б" частини першої статті 43 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2171-III (2171-14) від 21.12.2000)
в) інших головних державних санітарних лікарів та посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби – вищестоящому головному державному санітарному лікарю або до суду.
Оскарження прийнятого рішення не припиняє його дії.

Стаття 44. Відповідальність посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби

За порушення Закону, неналежне виконання службових обов'язків посадові особи державної санітарно-епідеміологічної служби несуть відповідальність згідно з законодавством.

Розділ VI

Стаття 45. Дисциплінарна відповідальність за порушення санітарного законодавства

Працівники підприємств, установ, організацій, дії яких призвели до порушення санітарного законодавства, невиконання постанов, розпоряджень, приписів, висновків посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби, підлягають дисциплінарній відповідальності згідно з законодавством.

Стаття 46. Адміністративна відповідальність та фінансові санкції за порушення санітарного законодавства

За порушення санітарного законодавства або невиконання постанов, розпоряджень, приписів, висновків посадових осіб органів, установ і закладів державної санітарно-епідеміологічної служби на осіб, винних у вчиненні таких правопорушень, може бути накладено штраф у таких розмірах:
на посадових осіб – від шести до двадцяти п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; (Абзац другий частини першої статті 46 із змінами, внесеними згідно із Законом N 607/96-ВР від 17.12.96)
на громадян – від одного до дванадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. (Абзац третій частини першої статті 46 із змінами, внесеними згідно із Законом N 607/96-ВР від 17.12.96)
До підприємств, підприємців, установ, організацій, які порушили санітарне законодавство, застосовуються такі фінансові санкції:
а) за передачу замовникові або у виробництво і застосування конструкторської, технологічної та проектної документації, що не відповідає вимогам санітарних норм, розробник цієї документації сплачує штраф у розмірі 25 відсотків вартості розробки;
б) за реалізацію продукції, забороненої до випуску і реалізації посадовими особами органів, установ і закладів державної санітарно-епідеміологічної служби, підприємство, підприємець, установа, організація сплачує штраф у розмірі 100 відсотків вартості реалізованої продукції;
в) за випуск, реалізацію продукції, яка внаслідок порушення вимог стандартів, санітарних норм є небезпечною для життя і здоров'я людей, підприємство, підприємець, установа, організація сплачує штраф у розмірі 100 відсотків вартості випущеної або реалізованої продукції;
г) за реалізацію на території України імпортної продукції, яка не відповідає вимогам стандартів щодо безпеки для життя і здоров'я людей, санітарних норм, що діють в Україні, підприємство, підприємець, установа, організація сплачує штраф у розмірі 100 відсотків вартості реалізованої продукції;
д) за ухилення від пред'явлення посадовим особам державної санітарно-епідеміологічної служби продукції, яка підлягає контролю, підприємство, підприємець, установа, організація сплачує штраф у розмірі 25 відсотків вартості продукції, що випущена з моменту ухилення.
Вартість зазначених у частині другій цієї статті документації та продукції обчислюється за цінами їх реалізації.

Стаття 47. Порядок накладення і стягнення штрафів та застосування фінансових санкцій за порушення санітарного законодавства

Постанови про накладення штрафу та застосування фінансової санкції за порушення санітарного законодавства виносяться на підставі протоколу про порушення санітарних норм, оформленого у встановленому порядку, і є обов'язковими для виконання.
Такі постанови можуть видавати:
1) головний державний санітарний лікар України, його заступники, головні державні санітарні лікарі Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя, головні державні санітарні лікарі водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Служби безпеки України та їх заступники – за порушення, передбачені статтею 46 цього Закону; (Пункт 1 частини другої статті 47 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2171-III (2171-14) від 21.12.2000)
2) інші головні державні санітарні лікарі та їх заступники за порушення, передбачені частиною першою статті 46 та пунктами "б", "в", "г", "д" частини другої статті 46 цього Закону;
3) інші посадові особи державної санітарно-епідеміологічної служби – за порушення, передбачені частиною першою статті 46 цього Закону.
Розгляд справ про адміністративні правопорушення, передбачені частиною першою статті 46 цього Закону, та виконання постанов у цих справах провадиться в порядку, встановленому Кодексом України про адміністративні правопорушення.
Один примірник постанови про застосування фінансової санкції, передбаченої частиною другою статті 46 цього Закону, надсилається державній податковій інспекції за місцезнаходженням підприємства, підприємця, установи, організації для контролю за її виконанням.
У разі невиконання порушником постанови протягом 15 днів з дня її видання сума санкції стягується у судовому порядку. (Частина п'ята статті 47 із змінами, внесеними згідно із Законом N 642/97-ВР від 18.11.97)
Сплата штрафів і фінансових санкцій, передбачених статтею 46 цього Закону, не звільняє порушників від обов'язку відшкодування збитків підприємствам, установам, організаціям і громадянам, яких вони зазнали внаслідок порушення санітарного законодавства.
Суми штрафів чи фінансових санкцій у розмірі 60 відсотків зараховуються до місцевого бюджету і 30 відсотків – до позабюджетних фондів для забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, 10 відсотків відраховується відповідним установам і закладам державної санітарно-епідеміологічної служби.
Повернення необгрунтовано зарахованої до бюджету суми штрафу або фінансової санкції здійснюється фінансовими органами на підставі рішення органу, який скасував застосування штрафу чи санкції.
Особливості застосування заходів адміністративного стягнення за порушення санітарного законодавства посадовими особами державної санітарно-епідеміологічної служби Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Служби безпеки України визначаються законодавством. (Частина дев'ята статті 47 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2171-III (2171-14) від 21.12.2000)

Стаття 48. Цивільно-правова відповідальність за порушення санітарного законодавства

Підприємства, установи, організації, підприємці та громадяни, які порушили санітарне законодавство, що призвело до виникнення захворювань, отруєнь, радіаційних уражень, тривалої або тимчасової втрати працездатності, інвалідності чи смерті людей, зобов'язані відшкодувати збитки громадянам, підприємствам, установам і організаціям, а також компенсувати додаткові витрати органів, установ та закладів санітарно-епідеміологічної служби на проведення санітарних та протиепідемічних заходів і витрати лікувально-профілактичних закладів на подання медичної допомоги потерпілим.
У разі відмови від добровільної компенсації витрат або відшкодування збитків спір розглядається у судовому порядку.

Стаття 49. Кримінальна відповідальність за порушення санітарного законодавства

Діяння проти здоров'я населення, вчинені внаслідок порушення санітарного законодавства, тягнуть за собою кримінальну відповідальність згідно з законом.

Розділ VII

Стаття 50. Участь України в міжнародному співробітництві

Україна бере участь в міжнародному співробітництві для забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя, профілактики захворювань і охорони здоров'я населення.
Україна укладає угоди про розвиток та зміцнення міжнародного співробітництва в галузі охорони здоров'я, забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, бере участь у діяльності Всесвітньої організації охорони здоров'я.

Стаття 51. Міжнародні договори

Якщо міжнародним договором, в якому бере участь Україна, встановлено інші правила, ніж ті, які передбачені санітарним законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Президент України Л.КРАВЧУК
м. Київ, 24 лютого 1994 року
N 4004-XII

МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я УКРАЇНИ

НАКАЗ

N 168 від 03.05.2001

Про оптимізацію диспансеризації
населення на етапі реформування
системи охорони здоров'я в Україні

На виконання доручення Президента України від 26.07.2000 N 1-14/887 та п.25 Доручення Прем'єр-міністра України від
02.08.2000 N 13212/2 за результатами спільного засідання керівників регіонів і Кабінету Міністрів України від 14.07.2000 стосовно вжиття заходів щодо відновлення системи диспансеризації населення, також, зважаючи на тенденцію щодо погіршення показників стану здоров'я населення, особливо в сільській місцевості, та з метою подальшого удосконалення первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини

НАКАЗУЮ:
1. Міністру охорони здоров'я Автономної Республіки Крим, начальникам управлінь охорони здоров'я обласних, Севастопольської міської державної адміністрації, Головного управління охорони здоров'я Київської міської державної адміністрації:
1.1. Протягом 2001 – 2002 років (перший етап) забезпечити повне охоплення диспансеризацією таких контингентів населення:
- дітей першого року життя;
- вагітних та жінок в післяпологовому періоді;
- дітей та підлітків;
- учнів та студентів;
- працівників промислових, транспортних, будівельних підприємств, працівників торгівлі, науки, культури, сфери обслуговування, освіти, охорони здоров'я та сільського господарства;
- осіб, що займаються спортом;
- ліквідаторів та постраждалих внаслідок аварії на ЧАЕС;
- працівників, які отримали виробничі травми, та хворих на професійні захворювання;
- учасників та інвалідів війни;
- інвалідів всіх категорій, людей літнього віку;
1.2. Протягом 2003-2005 років (другий етап);
1.2.1. Поширити проведення медичних профілактичних оглядів на все населення з застосуванням масових скринінг-програм.
1.2.2. Відновити роботу відділень та кабінетів профілактики.
1.2.3. Забезпечити хворим, виявленим при диспансерних оглядах, проведення комплексу лікувально-профілактичних та реабілітаційних заходів.
1.2.4. Активізувати роз'яснювальну роботу серед населення про мету та завдання диспансеризації, розширити заходи щодо гігієнічного навчання та виховання населення з питань здорового способу життя, відновити роботу центрів "Здоров'я" та інших структур, що займаються первинною профілактикою.
1.2.5. Продовжити зміцнювати матеріально-технічну базу амбулаторно-поліклінічних закладів, зокрема в сільській
місцевості.
2. Українському інституту громадського здоров'я (Пономаренко В.М.):
2.1. Спільно з профільними інститутами протягом 2001-2005 років забезпечити подальше проведення наукових досліджень щодо розвитку та удосконалення диспансеризації всього населення, розробку наукових основ створення системи загальної диспансеризації в умовах трансформації первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини та процесу управління диспансеризацією населення.
2.2. Розробити та впровадити до 01.01.2003 року систему моніторингу за диспансеризацією населення.
2.3. Вивчати та щороку узагальнювати досвід окремих лікувально-профілактичних закладів з диспансеризації різних груп населення, вносити науково обгрунтовані пропозиції щодо подальшого удосконалення диспансерних оглядів.
2.4. Спільно з Головним управлінням організації медичної допомоги населенню (Гойда Н.Г.), розробити та подати на затвердження до 01.10.2001 року Інструкцію для проведення диспансеризації населення в амбулаторно-поліклінічних закладах в період реформування системи охорони здоров'я на засадах сімейної медицини.
3. Центру медичної статистики МОЗ (Голубчиков М.В.), забезпечити проведення обліку та звітності стосовно диспансеризації міського і сільського населення і підготовку на базі статистичних даних щорічних аналітичних оглядів та оцінку її результатів.
4. Головному управлінню організації медичної допомоги населенню (Гойда Н.Г.), спільно з головними спеціалістами МОЗ до
01.01.2002 року підготувати проект наказу МОЗ "Про організацію амбулаторно-поліклінічної допомоги населенню України".
Контроль за виконанням даного наказу покласти на заступника Міністра Картиша А.П.

Міністр В.Ф. Москаленко
 

Туберкулез в переводе на русский язык означает бугорчатка (tuberculum – бугорок).

 Наука о туберкулезе называется фтизиатрией (phthisis – чахотка и iatrei – лечение).

 Заболевание туберкулезом было известно давно. Так, Lehmann и Mollisson установили наличие спондилита у человека, жившего до времен палеолита. Об этом также свидетельствуют исследования Bartels, который в 1905 г. при раскопках около Гайдельберга обнаружил в скелете человека признаки спондилита. Эта находка относилась к каменному веку.

 В источниках «Веди» (III тысячелетие до н.э.) также содержатся некоторые сведения о туберкулезном процессе. В вавилонских законах Хаммураби (начало II тысячелетия до н.э.) Сообщалось о праве на развод с женщиной, больной туберкулезом, а в древней Индии (законы Ману) запрещалось жениться на женщине, больной туберкулезом. Сведения об этом заболевании имеются также и в древних китайских рукописях (IV в. до н.э.).

 Гиппократом (460 – 377 гг. до н.э.) были описаны общие признаки легочного туберкулеза. Однако причину и патогенез туберкулеза Гиппократ понимал неправильно, так как сводил все к смешиванию слизи в головном мозгу, которая, по его мнению, попадает в легкие и воспаляется. Гиппократ считал, что туберкулез является наследственным заболеванием.

 Описание клиники туберкулеза имеется в работах Галена (131 – 201 гг. н.э.), который так же, как и Аристотель (384 – 322 гг. до н. э.), описал симптоматику туберкулеза и высказал мысль о контагиозности туберкулезного заболевания.

 Большое значение имели работы Авиценны (980 – 1037), который отметил влияние внешней среды на развитие и течение туберкулеза, а также указал на связь плеврита с туберкулезом легких. Авиценна считал туберкулез заразной болезнью и верил в возможность излечения больных.

 Весьма незначительные сведения о туберкулезе содержатся в трудах ученых средневековья. Только начиная со второй половины XVII столетия наука о туберкулезе снова начала развиваться. Этому способствовали разрешение на вскрытие трупов, а также введение медицинской статистики в некоторых странах. При вскрытии трупов, умерших от туберкулеза, Willisius (1622 – 1675) заметил определенные изменения в легких, а Silvius (1617 – 1672) назвал эти изменения бугорками. Однако Silvius неправильно представлял себе происхождение бугорков, так как считал их увеличенными лимфоузлами. В дальнейшем Ballie (1761 – 1821) доказывал, что бугорок является не только морфологическим проявлением туберкулеза, но и основой развития всех последующих форм этого заболевания. Он писал, что сущность легочной чахотки заключается в появлении бугорков, которые могут быть одиночными или в виде Конгломератов. После нагноения конгломераты изъязвляются.

 Идею Ballie детально разрабатывал и защищал Laennec (1781 – 1826). На основании данных аускультации и морфологических исследований, полученных при вскрытии умерших от туберкулеза Laennec обосновал единство происхождения всех многообразных форм туберкулеза легких и впервые ввел термин «туберкулез».

 Основные положения учения Laennec сводятся к следующему: а) туберкулезные бугорки могут появляться в любом органе, и закономерность их развития одинакова (творожистый некроз и распад с образованием язв);
 б) начальной формой туберкулеза являются бугорки и инфильтрация, которая может быть бесформенной серой и желтой. Бугорки и инфильтрация имеют наклонность к быстрому казеозному перерождению и образованию язв, то есть легочная чахотка есть ни что иное как туберкулез.

 Эти идеи не разделяли многие ученые того времени (Broussais, Rokitansky, Addison и др.). С возражениям выступали также Wirchov и его последователи, которые утверждали, что туберкулезу свойственно наличие бугорков и казеоза, но не phthisis pulmonum. По данным Broussais, бугорчатка является следствием длительного воспаления или длительного раздражения органа, если к этому есть предрасположение.

 Учение Laennec о единой причине развития многообразных форм туберкулеза полностью разделял отечественный ученый Г. И. Сокольский. В его книге «Учение о грудных болезнях» (1838) приводится описание бугорка и каверны, шума трения плевры, изложена клиника инфильтративной, кавернозной и диссеминированной форм туберкулеза. Г.И. Сокольский описал механизм заживления каверны, эпидемиологию туберкулеза, обратил внимание на тесную взаимосвязь между распространенностью туберкулеза и социальными условиями жизни людей.

 Большой вклад в развитие науки о туберкулезе внесли и другие отечественные ученые того времени. Так, Н. В. Постников предложил кумысолечение и применил санаторное лечение больным туберкулезом. Лечение больных в санатории начали проводить Brehmer и Dettweiler.

 В учении о туберкулезе много нового внес Н. И. Пирогов, который впервые описал тифоидную форму милиарного туберкулеза, изучал туберкулез яичка, костей и суставов, гистологическое строение бугорка и обнаружил в нем наличие больших многоядерных клеток, которые впоследствии названы клетками Ланганса – Пирогова. Кроме того, он установил, что туберкулезные изменения могут быть обнаружены у умерших от других болезней. Работы Н. И. Пирогова имели большое значение для развития учения о патогенезе туберкулеза.

 На протяжении многих веков существовали разные мнения об этиологии туберкулеза.

 В 1546 г. Fracostoro считал, что мокрота является источником распространения болезни. Экспериментально инфекционную природу туберкулеза доказал Willemin (1865). Прививая кроликам материал, взятый из бугорков, очагов и каверны, Willemin заразил животных и вызвал у них развитие туберкулеза. Эти опыты подтвердили единство разнородных по анатомической картине процессов, которые наблюдаются при туберкулезе. Работы Willemin в то время не были признаны. После многочисленных исследований 18 марта 1882 г. Baumgartea демонстрировал препарат из органов кролика, зараженного туберкулезом, в котором под микроскопом был виден возбудитель туберкулеза. Однако открытие возбудителя туберкулеза принадлежит R. Koch, который выделил его в чистом виде во всех случаях туберкулеза и не нашел его при других заболеваниях, а также установил основные свойства микроба. Свое сообщение о возбудителе туберкулеза R. Koch сделал в Берлине 24 марта 1882 г. Микроб был назван его именем – Bacillum Kochii (сокращенно ВК).

 Открытие возбудителя туберкулеза ознаменовало собой начало новой эпохи во фтизиатрии. Со временем были установлены полиморфизм возбудителя туберкулеза, возможность заражения и заболевания человека бычьим типом микобактерий туберкулеза и способность возбудителя туберкулеза проникать в организм не только аэрозольным но и алиментарным путем (Behring, А. Д. Павловский, Н. Н. Мари).

 К важным открытиям в области туберкулеза следует отнести такое учение об аллергии, разработанное Pirquet (1903 – 1907). В связи с этим возникло новое понимание некоторых проявлений туберкулезной инфекции в макроорганизме.

 Важную роль в разработке вопросов клиники и терапии туберкулеза сыграли работы наших отечественных ученых. Так, С. П. Боткин призывал всегда учитывать взаимодействие макро- и микроорганизма, принимать во внимание особенности возбудителя туберкулеза. Им было положено начало климатотерапии туберкулеза в Крыму и разработаны вопросы правильного питания больных туберкулезом. С. П. Боткин установил связь золотухи и плеврита с туберкулезом легких.

 Г. А. Захарьин описал степени компенсации туберкулезного процесса, клинику инфильтрата и рекомендовал соблюдать правильный режим питания при лечении больных туберкулезом.

 В работах А. А. Остроумова и Ф. Г. Яновского подчеркивалось благотворное влияние положительных эмоций на организм больного.

 А. А. Остроумов разработал вопросы питания больных туберкулезом легких, высоко ценил целебные свойства климата высокогорных местностей для их организма. А. А. Остроумов и С. П. Боткин придавали большое значение климатическому лечению.

 Углубленным изучением клиники и патофизиологии туберкулеза занимались А. Я. Штернберг, А. Н. Рубель, В. А. Воробьев, Г. Р. Рубинштейн. Однако терапия больных туберкулезом в большинстве случаев была неэффективной.

 В результате творческого развития идей И. И. Мечникова, А. Г. Полотебнова, В. А. Манасеина об антибиотиках в 1943 г. Т. Waksmann, Schatz и Buqi удалось получить стрептомицин, который оказался высокоактивным препаратом по отношению к возбудителю туберкулеза. Задолго до этого А. В. Краинский (1914) установил биологические свойства лучистого грибка. Несколько позже было доказано специфическое действие на микобактерии туберкулеза ПАСК – натриевой соли парааминослаициловой кислоты (Lehman, 1946). В этом же году В. А. Шорин, а затем Fox, Г. Н. Першин, М. Н. Щукина и др. установили химиотерапевтическую активность изоникотиновой кислоты, что послужило основой для создания целого ряда препаратов гидразида изоникотиновой кислоты (ГИНК): фтивазина, тубазида, метазида, ларусана.

 Однако при наличии больших казеозных и старых фиброзно-кавернозных изменений антибактериальной терапии больных туберкулезом легких.

 В далеком прошлом врачи пытались применять хирургические методы лечения.

 Blegni (1670), Baglivy (1696), Barri (1726) впервые произвели вскрытие туберкулезной каверны, аналогично рассечению абсцесса легкого. Однако в то время хирургические вмешательства не нашли широкого применения из-за высокой летальности. Только в 1911 г. f. Sauebruch стал успешно применять токанопластику больным туберкулезом легких, а Tuffier (1891) – экстраплевральный пневмолиз.

 Основоположниками отечественной фтизиохирургии являются Н. Г. Стойко (1881 – 1951) и Л. К. Богуш, хотя до них отдельные операции по поводу туберкулеза проводили М. М. Дитерихс (1923), Е. В. Корчиц и К. М. Сапежко (1899).

 В области специфической профилактики туберкулеза современный этап развития фтизиатрии характеризуется охватом внутркожной вакцинацией (BCG) всех новорожденных и ревакцинацией населения в возрасте до 30 лет.