[sape_tizer]
Want create site? Find Free WordPress Themes and plugins.

Зміст

ВІЛ передається кількома шляхами:
1) статевим (при гомо- й гетеросексуальних контактах);
2) парентеральним (під час переливання крові та її компонентів, а також при ін’єкціях);
3) вертикальним (від матері до дитини — у внутрішньоутробний період, під час пологів чи грудного вигодовування).

 

Статевий шлях. Найпоширеніший шлях передачі ВІЛ — статевий. У СІНА близько 50 % усіх хворих на СНІД — гомосексуалісти. Однак в інших країнах (особливо в тих, що розвиваються) зараження найчастіше відбувається при гетеросексуальних контактах. Останніми роками в США реєструється все більше випадків СНІДу в осіб гете- росексуальної орієнтації, в основному в представників національних меншин, особливо серед жінок. Особи, що вживають наркотики і зловживають алкоголем, часто ведуть безладне статеве життя, тому ризик інфікування ВІЛ (як при гомосексуальних, так і при гетеросексуальних контактах) у них підвищений.
ВІЛ виявляють як у рідкій частині сперми, так і в лімфоцитах і моноцитах, що містяться в спермі. Імовірно, що ВІЛ накопичується в спермі, особливо при підвищенні в ній кількості лімфоцитів і моноцитів (наприклад, при уретриті й епідидиміті). ВІЛ виявляють також у мазках з каналу шийки матки й піхви. Ризик передачі ВІЛ-інфекції при анальних статевих контактах украй високий, оскільки вірус легко проникає зі сперми в слизову оболонку прямої кишки та уражує клітини-мішені. Окрім того, такі статеві контакти часто супроводжуються травмуванням слизової оболонки прямої кишки.
Таким чином, ВІЛ або безпосередньо проникає в кров (якщо слизова оболонка прямої кишки ушкоджена), або спочатку уражує клітини-мішені (наприклад, клітини Лангерганса). Хоча слизова оболонка піхви вкрита багатошаровим епітелієм і менше травмується під час статевого акту, гетеросексуальний контакт може призвести до зараження як жінки, так і чоловіка. Однак ризик передачі ВІЛ від чоловіка до жінки приблизно у 20 разів вище, ніж від жінки до чоловіка. Це зумовлено тривалим контактом слизової оболонки піхви й шийки матки
зі  спермою, тоді як тривалість контакту статевого члена зі слизовою оболонкою піхви відносно невелика.
Виразки на статевих органах є воротами інфекції (у тому числі ВІЛ-інфекції). Найчастіше їх виявляють у хворих на сифіліс, м’який шанкер, герпес статевих органів, хламідійний і гонококовий цервіцит. Ектопія циліндричного епітелію шийки матки значно підвищує ризик інфікування ВІЛ.
При оральних статевих контактах ризик інфікування ВІЛ значно нижче, ніж при анальних, у зв’язку з чим існує думка, що вони безпечні. Однак така точка зору помилкова, оскільки вже описано випадки інфікування партнера під час оральних статевих контактів. В експериментах на тваринах доведено, що вірус імунодефіциту мавп легко передається через слизову оболонку ротової порожнини.

 

Парентеральний шлях. У групу ризику входять особи, яким переливали кров і її компоненти, а також ін’єкційні наркомани, що не користуються індивідуальними шприцами та голками, які проживають у регіонах зі значним поширенням ВІЛ-інфекції.
З кінця 70-х років до весни 1985 p., коли було введено обов’язкову перевірку донорської крові на ВІЛ-1, у США під час переливання крові та її компонентів було заражено понад 10 000 осіб, у 7250 з них розвинувся СНІД. Окрім того, під час переливання свіжозамороженої плазми й препаратів крові (факторів згортання) було заражено кілька тисяч хворих на гемофілію, у 4000 з них розвинувся СНІД. Переливання ВІЛ-інфікованої крові в 90—100 % випадків призводить до зараження. Зараження ВІЛ-інфекцією можливе не тільки під час переливання цільної крові, але й еритроцитної, тромбоцитної чи лейкоцитної маси, свіжозамороженої плазми. Уведення нормального імуноглобулі- ну, імуноглобуліну проти гепатиту В, інактивованої вакцини проти гепатиту В і анти-Шг0(О)-імуноглобуліну в цьому відношенні безпечно, оскільки ці препарати для інактивації вірусів прогрівають (чи видаляють віруси іншим способом). Тепер препарати, що містять фактори згортання, виділені з донорської крові, також прогрівають, що значно знизило ризик зараження хворих на гемофілію.
У більшості розвинених країн ризик інфікування ВІЛ під час переливання крові та її компонентів різко знизився. Цьому сприяли такі заходи:

  1. анкетування донорів для виявлення осіб із групи ризику;
  2. перевірка всієї донорської крові на наявність антигену р24 ВІЛ-1 і антитіл до ВІЛ-1 і ВІЛ-2 (за допомогою ІФА).

Серологічне дослідження всієї донорської крові на віруси гепатитів В і С та Treponema pallidum знижують ризик зараження реципієнтів крові та її компонентів не тільки цими інфекціями, а й ВІЛ-інфек- цією.
Встановлено, що з 12 млн порцій донорської крові, що здається щороку в США, 18—27 заражені ВІЛ-інфекцією, спричиненою ВІЛ-1. Перевірка всієї донорської крові на антиген р24 знижує ризик зараження, оскільки виявляє кров, що містить ВІЛ, але не містить антитіл до цього вірусу. Однак навіть у розвинених країнах зрідка трапляються випадки зараження цілої групи хворих від одного ВІЛ-інфікованого донора, що зумовлено порушенням методики перевірки донорської крові.
До введення обов’язкового обстеження на ВІЛ донорів сперми й донорів органів і тканин реєструвалися випадки зараження жінок при штучному заплідненні та хворих, які перенесли трансплантацію органів.

 

Вертикальний шлях. Зараження плода від ВІЛ-інфікованої матері може відбуватися як трансплацентарно, так і під час пологів. Воно особливо поширено в країнах, що розвиваються, де співвідношення ВІЛ-інфікованих чоловіків і жінок становить приблизно 1:1. У США щороку 1600 немовлят заражаються від матерів. Вірусологічні дослідження абортного матеріалу свідчать про те, що зараження плода можливо вже в І або II триместрах вагітності, однак найчастіше воно відбувається в перинатальний період. Це підтверджує поява лабораторних ознак ВІЛ-інфекції в дитини (наявність антитіл до ВІЛ, антигену р24, позитивні результати ПЛР, виділення ВІЛ у культурі клітин) лише через кілька тижнів чи місяців після народження. Про можливість зараження дитини під час пологів свідчать такі спостереження: 1) при багатоплідній вагітності ризик зараження від ВІЛ-інфікованої матері близнюка, що народився першим, вищий, ніж близнюка, що народився другим; 2) ризик зараження новонародженого від ВІЛ-інфікованої матері при кесаревому розтині нижчий, ніж під час пологів через природні пологові шляхи.
Ризик зараження плода збільшується, коли у вагітної розвинувся СНІД, кількість лімфоцитів CD4 значно зменшилась, спостерігається виражена вірусемія та авітаміноз А, а також за наявності хоріоамніоніту й запалення пупкового канатика. Встановлено, що при концентрації вірусної РНК у материнській крові менше за 100 000 в 1 мл ризик зараження плода становить лише 3 %. Ризик зараження плода підвищений також при затяжних пологах, тривалому безводному періоді й контакті плода з великою кількістю материнської крові (наприклад, при розривах піхви й шийки матки). Застосування зидовудину з II триместру вагітності до пологів і призначення цього препарату немовляті протягом перших 6 тиж життя знижують ризик зараження дитини від ВІЛ-інфікованої матері в перинатальний період з 22,6 до 7,6 %. Вважають, що застосування більш ефективних (порівняно з зидовудином) комбінацій препаратів у ВІЛ-інфікованих під час вагітності дозволить ще більше знизити ризик зараження дитини.
Чітко встановлено, що зараження дітей може відбутися під час годування груддю. Вірус виявляють як у молозиві, так і в грудному молоці ВІЛ-інфікованої матері. Можливість передачі ВІЛ з молозивом і грудним молоком підтверджується рідкісними випадками зараження дитини від матері, інфікованої під час переливання крові після пологів. Зараження дітей ВІЛ-інфекцією під час годування груддю найбільш поширено в країнах, що розвиваються. Аналіз результатів кількох проспективних досліджень свідчить, що ризик зараження дитини від ВІЛ- інфікованої матері під час годування груддю становить від 7 до 22 %. Він значно зростає, якщо в матері виявлено значне зменшення кількості лімфоцитів CD4 в крові, особливо за наявності в неї авітамінозу А. У розвинених країнах наявність ВІЛ-інфекції в матері є протипоказанням до грудного вигодовування. Однак у деяких країнах, що розвиваються, де для дітей грудного віку материнське молоко залишається єдиним джерелом повноцінного харчування й антитіл до збудників небезпечних інфекцій, відмова від грудного вигодовування неможлива.

Передача ВІЛ-інфекції від хворого медичному персоналу й навпаки. У групу професійного ризику щодо розвитку ВІЛ-інфекції входять медичні працівники, співробітники клінічних лабораторій та інші особи, що контактують із ВІЛ-інфікованим матеріалом (особливо при використанні гострого медичного інструментарію). Хоча в СІЛА серед медичних працівників щороку реєструється 250 000—1 000 000 випадків поранення гострими медичними інструментами, ризик інфікування ВІЛ при цьому відносно невисокий. Широкомасштабні дослідження свідчать, що ризик зараження при пораненні гострими інструментами, забрудненими кров’ю ВІЛ-інфікованих хворих, становить близько 0,3 %. Ризик зараження вірусним гепатитом у такій же ситуації значно вище і становить 20—30 %.
Ризик зараження ВІЛ тим вище, чим більше потрапляє в рану ВІЛ-інфікованої крові. Він високий, наприклад, при уколі голкою для внутрішньом’язового чи внутрішньовенного введення зі слідами крові ВІЛ-інфікованего хворого. Особливо небезпечна кров хворого на СНІД (можливо, через більшу концентрацію та вірулентність ВІЛ).
Зареєстровано випадки зараження ВІЛ-інфекцією при потраплянні інфікованого матеріалу на слизові оболонки й ушкоджену шкіру. Оскільки такі випадки досить рідкісні, точно розрахувати ризик передачі ВІЛ досить складно. Він становить близько 0,1 %. Ризик зараження зростає зі збільшенням кількості ВІЛ-інфікованого матеріалу, що потрапив на слизові оболонки й ушкоджену шкіру, тривалості контакту з цим матеріалом. Захворювання шкіри й слизових оболонок також підвищують ризик зараження ВІЛ-інфекцією.
Жодного випадку зараження ВІЛ-інфекцією при потраплянні інфікованого матеріалу на неушкоджену шкіру не зареєстровано. Вважають, що застосування антиретровірусних засобів одразу ж після контакту з інфікованим матеріалом значно знижує ризик розвитку ВІЛ-інфекції.
У 1990 р. Центром з контролю захворюваності було опубліковано повідомлення про зараження у Флориді 5 хворих, що лікувались у ВІЛ-інфікованого стоматолога. Хоча відомо, що всі ці хворі перенесли інвазивні втручання, механізм зараження точно виявити не вдалося. Ймовірно, стоматолог лікував сам себе і своїх хворих тими самими інструментами, однак порушення в процедурі стерилізації довести не вдалося. Цей випадок неясний і донині, а у свій час він викликав серйозну занепокоєність щодо можливості передачі ВІЛ від медичних працівників хворим. Однак подальші спостереження за тисячами хворих, що лікувалися у ВІЛ-інфікованих стоматологів, терапевтів, хірургів, акушерів і гінекологів, не виявили жодного достовірного випадку передачі ВІЛ від медичного працівника. Ризик такої передачі настільки низький, що не піддається точному розрахунку.

Інші шляхи передачі ВІЛ. Переконливих доказів передачі ВІЛ зі слиною немає. Не зареєстровано жодного випадку зараження ВІЛ-інфекцією при поцілунках, випадковому потраплянні слини на шкіру й слизові оболонки (наприклад, при контакті медичних працівників з ВІЛ-інфікованими). Існують принаймні дві причини, якими можна пояснити низьку ймовірність передачі ВІЛ зі слиною:

  1. вірус у незначній кількості виявлений у слині лише деяких ВІЛ- інфікованих;
  2. у слині міститься білок, названий секреторним інгібітором лейкоцитарних протеаз, що перешкоджає зараженню клітин ВІЛ-1 in vitro.

Хоча було описано випадки зараження ВІЛ-інфекцією при контакті зі слиною, насправді вони можуть бути обумовлені передачею вірусу з кров’ю. Наприклад, 91-літній чоловік був укушений ВІЛ-інфікованою жінкою, що напала на нього з метою пограбування. Згодом у сироватці крові цього чоловіка були виявлені антитіла до ВІЛ. Не викликає сумнівів, що саме укус спричинив зараження. Вірус був занесений із кров’ю, оскільки в цієї жінки кровоточили ясна.
Відомі випадки зараження матерів від ВІЛ-інфікованих дітей під час годування груддю. У дітей (інфікованих ВІЛ у лікарняних умовах) був стоматит, що супроводжувався кровотечею, а в матерів були травмовані грудні соски. Ці травми були нанесені під час годування груддю, оскільки воно продовжувалося і після прорізування зубів у дитини (жінка годувала дитину груддю довше, ніж це прийнято в більшості розвинених країн).
Хоча ВІЛ може бути присутнім практично в усіх біологічних рідинах, даних, що підтверджують передачу вірусу зі сльозами чи сечею, немає. Однак описано випадки зараження ВІЛ-інфекцією через інші біологічні рідини, які при цьому не завжди містили домішки крові.

 

Поширеність ВІЛ-інфекції та СНІДу у світі. Епідемія ВІЛ-інфекції охопила практично всі країни. У 1997 р. у світі нараховувалося близько 23 млн ВІЛ-інфікованих — близько 22 млн дорослих і 1 млн дітей.
За даними ВООЗ, кількість дітей, що народилися ВІЛ-інфіковани- ми, за всю історію розвитку епідемії становила близько 2,6 млн. Більше половини з них уже померли від СНІДу.
Поширення ВІЛ-інфекції в різних регіонах світу залежить від місцевих демографічних факторів і часу, що минув від початку епідемії.
Зупинити епідемію за допомогою єдиної вакцини проти ВІЛ-інфекції неможливо, оскільки в різних країнах поширені різні підтипи ВІЛ, що значно відрізняються один від одного. Окрім того, очікується проникнення вірусів з одних регіонів світу в інші. Так, серед військовослужбовців США і країн Південної Америки, що проходили службу в Південно-Східній і Західній Азії, Екваторіальній і Південній Африці, зареєстровані випадки ВІЛ-інфекції, спричиненої підтипами A, D і Е ВІЛ-1.
Захворюваність на ВІЛ-інфекцію в Північній Америці й Західній Європі вже пройшла максимум і зараз залишається на майже одному й тому самому рівні. Незважаючи на зниження темпів росту епідемії в США та Європі в цілому, в окремих групах населення, навпаки, спостерігається ріст захворюваності.
Найбільшого розмаху епідемія ВІЛ-інфекції досягла в країнах Західної, Екваторіальної та Південної Африки. Наприклад, в Уганді інфіковано понад 10 % населення, у великих містах цей показник значно більший. Хоча поширеність ВІЛ-інфекції в Азії (зокрема, в Індії та Таїланді) нижча, ніж в Африці, там спостерігається швидкий ріст захворюваності.
Очевидно, що офіційні дані значно занижені. Це зумовлено недостатнім епідеміологічним наглядом в країнах, що розвиваються.
Основний шлях передачі ВІЛ нині — гетеросексуальні статеві контакти. Це особливо характерно для країн, що розвиваються, де кількість ВІЛ-інфікованих чоловіків і жінок приблизно однакова. Однак у низці країн більшість ВІЛ-інфікованих становлять гомосексуалісти й ін’єкційні наркомани. Експерти ВООЗ запропонували три моделі поширення ВІЛ-інфекції в різних країнах:

  1. ВІЛ-інфекція дуже поширена, особливо серед осіб з гомосексуальною орієнтацією та ін’єкційних наркоманів;
  2. ВІЛ-інфекція дуже поширена, особливо серед осіб з гетеросексуальною орієнтацією;
  3. поширеність ВІЛ-інфекції невелика; захворюваність зумовлена контактами з людьми, що проживають у країнах, в яких поширена ВІЛ-інфекція.

Перша модель характерна для США, Канади, більшості країн Південної Америки й Західної Європи, Скандинавських країн, Австралії та Нової Зеландії. Однак у цих країнах, у тому числі й у США, реєструється все більше випадків передачі ВІЛ при гетеросексуальних статевих контактах.
Друга модель характерна для країн Західної, Екваторіальної та Південної Африки, третя — для країн Східної Європи, Індії, Таїланду (тг інших азіатських країн), Північної Африки, країн Близького Сход) і деяких країн Океанії (однак зараз у цих країнах спостерігається різке зростання темпів розвитку епідемії).
Украй важка епідеміологічна ситуація, обумовлена широким поширенням ВІЛ-інфекції, характерна не тільки для Західної, Екваторіальної та Південної Африки, а й для азіатських країн (зокрема для Таїланду). Перший випадок ВІЛ-інфекції в Таїланді був виявлений у 1985 р. у Бангкоку під час обстеження чоловіків, що займались проституцією. Тому передбачалося, що перший спалах епідемії ВІЛ- інфекції в цій країні варто очікувати серед гомосексуалістів. Дійсно результати ранніх епідеміологічних досліджень у Таїланді свідчили пре те, що значне поширення ВІЛ-інфекції серед населення країни в цілому малоймовірне. Так, обстеження ін’єкційних наркоманів, проведен з 1985 по 1987 p., і повій, проведені з 1985 по 1989 p., виявили не більше ніж 1 % ВІЛ-інфікованих. Однак уже в 1988 р. серед ін’єкційню наркоманів цей показник стрімко збільшився з 1 % на початку року де 32 % у серпні та 43 % у вересні. Згодом епідемія ВІЛ-інфекції швидке поширилася серед повій і їхніх клієнтів. Це призвело до різкого рост) захворюваності серед чоловіків, що не практикують внутрішньовенне введення наркотиків, а потім — серед їхніх дружин і коханок. Нин понад 70 % усіх випадків ВІЛ-інфекції в Таїланді обумовлені передачею вірусу при гетеросексуальних статевих контактах. Основний фактор ризику в цій країні — статеві контакти з повіями. Значна поширеність ВІЛ-інфекції серед юнаків віком 19—23 років, що проходять військову службу в Королівській армії та військово-повітряних сила) Таїланду (усіх призовників обов’язково обстежують на ВІЛ), свідчить про ріст захворюваності серед юнаків у цілому. Поширеність ВІЛ-інфекції серед молодих людей найвища на півночі Таїланду — у провінції Чіангмай вона досягає 18 %. У результаті активної пропаганди презервативів темпи росту епідемії дещо знизилися.
В інших азіатських країнах, особливо в тих, що розвиваються (наприклад, в Індії), також спостерігається значний ріст захворюваності За прогнозами фахівців, на початку XXI ст. епідемія охопить більшу частину населення.
Дослідження, проведені в різних районах США серед повій, свідчать, що частка ВІЛ-інфікованих коливається від 0 до 50 % і залежить від поширеності ін’єкційної наркоманії серед самих повій і від поширеності ВІЛ-інфекції серед наркоманів у даному районі.
Дані, що надходять з венерологічних лікарень, є важливим джерелом інформації про поширеність ВІЛ-інфекції у групах ризику. З 1988 по 1992 р. у 80 венерологічних клініках 40 великих міст СІШ було досліджено на ВІЛ 552 665 зразків сироватки крові. Частка ВІЛ- інфікованих серед чоловіків гомо- та гетеросексуальної орієнтації становила 33 % (від 5 до 52 % у різних містах), серед чоловіків гетеросексуальної орієнтації — 3 % (від 0,3 до 11 %), серед жінок — 2 % (від 0,1 до 11 %), серед ін’єкційних наркоманів гетеросексуальної орієнтації — 10 % (від 0,5 до 45 %). Зниження частки ВІЛ-інфікованих було зареєстровано в таких групах обстежених: серед чоловіків гомо- та гетеросексуальної орієнтації, особливо серед білих (у 1989 р. частка ВІЛ-інфікованих серед них становила 32 %, а в 1992 р. — 22 %), серед білих жінок і чоловіків гетеросексуальної орієнтації (менше — серед латиноамериканців). Однак серед афроамериканців гетеросексуальної орієнтації та ін’єкційних наркоманів гетеросексуальної орієнтації частка ВІЛ-інфікованих за весь період спостереження не змінювалася. Результати цього дослідження свідчать про зростаючу роль гетеросек- суальних контактів та ін’єкційної наркоманії в поширенні ВІЛ-інфекції, особливо серед представників расових меншин.
Отже, ВІЛ-інфекція (як і всі захворювання, що передаються статевим шляхом) поширюється серед різних шарів населення США неоднаковими темпами. Збільшення кількості ВІЛ-інфікованих серед осіб гетеросексуальної орієнтації (особливо серед статевих партнерів ін’єкційних наркоманів), немовлят, заражених ВІЛ-інфікованими матерями, підлітків та осіб з малозабезпечених шарів населення (особливо серед представників національних і расових меншин) свідчить про те, що епідемія ВІЛ-інфекції становить серйозну загрозу здоров’ю населення США в цілому.

Зміст

Читайте так же:

Did you find apk for android? You can find new Free Android Games and apps.